Другий шанс
Ганна Василівна була звичайною бабусею — із своїми слабкостями та вадами. Але Тарас любив її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся казала, що краще б його зовсім не було. На Тарасові запитання вона відповідала: «Підростеш — зрозумієш». І Тарас ріс, не надокучав зайвими розпитуваннями, намагаючись сам до всього додуматися.
У п’ять років бабуся забрала Тараса до себе, і з тих пір мати з’являлася в його житті лише інколи — між черговими претендентами на роль чоловіка.
Одного разу, коли мати знову прийшла забрати Тараса, бабуся відправила його до кімнати. Він тихо грав і прислухався до розмови на кухні. Спочатку нічого не було чути, але потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.
— Скільки можна? Хлопцеві потрібна мати, а не нафарбована вітрогонка! — гула бабуся.
— Мені що, тепер себе заживо поховати? Я ж шукаю чоловіка й батька для сина! — кричала у відповідь мати.
— Там, де ти шукаєш, нормальних батьків не буває. Та й рідкий чоловік полюбить дитину від іншого. Своїх-то кидають, не кажучи вже про чужих.
— Тобі не зрозуміти!.. Ти… — і тут мати вигукнула такі слова, значення яких Тарас не знав, але відчував — вони дуже образливі.
Бабуся теж так подумала й вигнала її.
Вона зайшла до кімнати вся напружена, потріпала Тараса по короткому їжачику волосся й вийшла, грюкнувши дверима.
Мати зникала на тиждень-два, а потім поверталася — то радісна, то зла, залежно від того, чи вдалося їй знайти чоловіка.
Після її відходу волосся Тараса й речі, до яких вона торкалася, ще довго пахли її туалетною водою. І він, принюхуючись, згадував.
Згодом Тарас почав боятися цих візитів. Після них бабуся пила якісь сердечні краплі з різким запахом, греміла посудом і нарікала, що виростила не дочку, а безсердечну зозулю, яка кинула рідну дитину. Бурчала, що в неї вже немає сил і вона віддасть його наступного разу… Тарас сидів у кімнаті, чекаючи, коли затихне буря.
Потім бабуся приходила до нього, ставила на стіл тарілку з теплими млинцями чи сирниками і говорила вже лагідно:
— Чого примовк? Налякався? Не бійся, я не віддам тебе. І не сердься на мене.
Тарас все розумів і не ображався. Коли йому було важко, він приходив до бабусі поскаржитися, і вона заспокоювала його. Але сама вона не могла поскаржитися йому, восьмирічному хлопчикові. Та й як він міг її втішити? Тому Тарас терпляче слухав її буркотіння й мріяв лише про одне — щоб у їхньому домі швидше повернувся затишок і спокій. І наступного дня все знову ставало на свої місця — аж до нового візиту матері.
Тарас ріс, а бабуся, на його погляд, не змінювалася. Наче застигла в одному віці. І він думав, що так буде завжди. У старших класах бабуся часто казала йому добре вчитися.
— Якщо не вступиш до університету, тебе заберуть у армію, а я вже стара, не витримаю. То ж якщо хочеш, щоб я пожила ще, будь ласка, поступи.
І Тарас з усіх сил старався, не маючи права підвести бабусю. Адже крім неї в нього нікого не було. Від матері він відвик остаточно. А мотивація була вагома — життя бабусі. Він добре склав ЗНО й вступив на історичний факультет. Ризикувати не став — обрав не престижний напрямок, а бюджет. Читати він любив, і історія йому подобалася.
На другому курсі закохався в гарну й жваву Олену. Вона любила галасливі компанії, чого Тарас не терпів. Але заради неї ходив на студентські вечірки й у клуби. Бабуся за задумливим виглядом відразу здогадалася про почуття онука, зітхала, не лягала спати, чекала його. Тарасу було її шкода, тому він намагався не забаритися до ранку. Але Олені це не подобалося.
Одного разу вона поставила умову: якщо він піде з вечірки, вона розлучиться з ним. Тарас не хотів втрачати Олену, але й бабусі було шкода. Вона хвилюється, не спить, а в неї ж тиск, серце… Та все ж він покинув клуб. Дорогою додому біг, наче хтось женеться за ним, і злиться на бабусю: мовляв, могла б і спати, він уже дорослий, нічого поганого з ним не станеться.
Тарас увійшов у квартиру й побачив світло під дверима кімнати. «І чого їй не спиться?» — подумав він із дражливоТарас підійшов до ліжка, де лежала бабуся, і вони обнялися мовчки, зрозумівши, що тепер їхня любов — це найголовніший скарб, який ніхто вже ніколи не відбере.