Отакий шанс
Марія Степанівна була звичайною бабусею — зі своїми слабкостями та вадами. Але Тарас любив її беззастережно. Батька свого він не пам’ятав, хоча бабуся казала, що краще б його й не було взагалі. На питання Тарасика вона відповідала: «Підростеш — зрозумієш». І Тарас ріс, зайвих запитань не ставив, намагаючись усього дійти своїм розумом.
У п’ять років бабуся забрала Тараса до себе, і з того часу мама з’являлася в його житті лише епізодично — між черговими претендентами на роль чоловіка.
Одного разу, коли мама знову прийшла забрати Тараса, бабуся відправила його до кімнати. Він тихо грався і прислухався до розмови на кухні. Спочатку нічого не було чути, але потім мати почала кричати, і бабуся теж підвищила голос.
— Скільки можна? Хлопцеві потрібна мати, а не наряджена вітрогонка! — гримнула бабуся.
— Мене що, у землю заживо закопувати? Я ж чоловіка шукаю, батька для сина! — кричала у відповідь мати.
— Там, де ти їх шукаєш, нормальних батьків не буває. Та й рідкий чоловік полюбить чужу дитину. Своїх-то кидають, а чужих — тим паче.
— Та тобі не зрозуміти… Ти… — і тут мати вигукнула такі слова, яких Тарас не знав, але відчував — вони були дуже образливі.
Бабуся теж так вважала і вигнала її знову.
Вона зайшла до кімнати вся нервова, потяпала Тараса по короткому їжачку волосся і вийшла, грюкнувши дверима.
Мама зникала на тиждень-другий, а потім поверталася — то радісною, то злою, залежно від того, чи вдалося їй знову знайти чоловіка.
Після її відходу волосся Тараса й речі, до яких вона торкалася, ще довго пахли її парфумами. І хлопець принюхувався, згадуючи.
Згодом він почав боятися її візитів. Після них бабуся пила якісь сердечні краплі з різким запахом, бряжчала посудом і нарікала, що виростила не доньку, а безсердечну зозулю, яка кинула власну дитину. Бурчала, що в неї вже немає сил, і в наступний раз віддасть його… Тарас сидів у кімнаті, перечікуючи, доки затихне буря.
Потім бабуся приходила до нього, ставила на стіл тарілку з теплими млинцями чи сирниками і говорила вже лагідно:
— Чого притих? Злякався? Не бійся, я тебе не віддам. І не сердься на мене.
Тарас все розумів і не ображався. Коли йому було погано, він приходив до бабусі поскаржитися, а вона його заспокоювала. Але вона не могла поскаржитися йому, восьмирічному хлопчикові. Та й як би він її втішив? Тому Тарас терпляче слухав її бурчання і мріяв лише про одне — щоб у їхньому домі швидше повернувся звичний тихий і затишний світ. Наступного дня все знову ставало на свої місце — аж до нової появи мами.
Тарас ріс, а бабуся, на його думку, не змінювалася. Наче застигла в одному віці. І він думав, що так буде завжди. Коли Тарас вже навчався у старших класах, бабуся часто казала йому:
— Вчися добре. Якщо не вступиш до університету, тебе заберуть до армії, а я вже стара — не витримаю. Тож якщо хочеш, щоб я пожила ще, постарайся вступити.
І Тарас старався з усіх сил — не мав права підвести бабусю. Адже крім неї в нього нікого не було. Від матері він уже відвик. Та й мотивація була вагомою — життя бабусі. Він добре склав ЗНО і вступив до університету. Ризикувати не став — обрав не престижний факультет, куди йшли всі, а пішов на бюджет на історичний. Читати він любив, і історія йому подобалася.
На другому курсі закохався у гарну й веселу Олену. Вона любила галасливі компанії, чого Тарас не терпів. Але заради неї ходив на студентські вечірки та в клуби. Бабуся за задумливим і розгубленим виглядом відразу здогадалася про почуття онука, зітхала, не лягала спати, чекала його. Тарасу було її шкода, тому він намагався не загулюватися до ранку. Але Олені це не подобалося.
Одного разу вона поставила умову: якщо він піде з вечірки, вони розійдуться. Тарас не хотів розлучатися, але й бабусю було шкода. Вона ж переживає, чекає, не спить, а в неї ж тиск, серце… Він все ж таки пішов із клубу. Біг до дому, наче хтось женеться за ним, і злиАле тепер, коли маленька Дарина сміялася в обіймах бабусі, він усміхнувся — адже іноді життя дає другий шанс.