Гірка чорна смородина
Ірина особливо не готувалася до Нового Року. Донька казала, що поїде до друзів на хутір. А самій Ірині багато треба? Спіче паляниць, зробить салат зі шуби. Трохи подивиться телевізор — та й спати. А там уже й донька повернеться.
За життя Аркадія вони збиралися великою компанією. Посидять за столом, вип’ють, закусять, подивляться святочний концерт — та й на вулицю, з петардами та бенгальськими вогнями. Водили хоровод навколо ялинки на майдані, співали колядки, а як людей збиралося багато — то й прості конкурси влаштовували. Навіть молодь заражали своєю радістю.
Ірина зітхнула. Вже три роки, як помер Аркадій, а вона все не може звикнути. Та й навряд чи колись змириться із втратою.
Вона взяла із шафи фотографію чоловіка в рамці. Він прижмурювався, губи торкала легка посмішка. Любила цей світлину — таку саму поставили й на пам’ятник. Коли приходила на кладовище, уважно вдивлялася у фото. Їй здавалося, що Аркадій зустрічав її по-різному: то посміхався, радіючи, то виглядав суворим, коли вона довго не відвідувала могилу.
Розуміла, що так бути не може. Але щоразу, підходячи до пам’ятника, гадала — із яким виразом обличчя він зустріне її сьогодні.
— Важко мені без тебе, Аркадію. Хоч би онуки були, то й турбота якась. А Юля ніяк заміж не поспішає. Після того, як її хлопець одружився з подругою, боїться нових стосунків. Останнім часом, правда, веселіша ходить. Може, хтось і з’явився — мовчить, не каже. А я не лізу…
У передпокої хлопнули двері. Ірина швидко поставила фото на місце.
— Мамо, ти вдома? — почувся дзвінкий голос Юлі.
— А де ж мені бути? Чого так рано? — Ірина пішла назустріч.
— Звільнили раніше. Вечеряти не буду. Зараз зберуся — і поїду. За мною Віка з чоловіком заїдуть.
— А чого раптом? Ж хотіли першого січня їхати? — занепокоїлася Ірина.
— Так, але ми з Вікою вирішили — треба протопити хату, приготувати все, ялинку зрубати та прикрасити… — схвильовано розповідала Юля, збираючи речі. — Так, зарядку не забула… Ой, а черевики! Ще праску… — вона дістала праску з ванної й поклала у дорожню торбину.
— Ну, наче все. Пробач, мам, що залишаю тебе саму на свята. Може, до когось у гості підеш?
— Нікуди я не піду. Мені вже не цікава вся ця метушня. А коли повернешся? — спитала Ірина.
— Третього чи четвертого. Як вийде. — Очі доньки сяяли.
Ірина давно не бачила її такою. «Точно хтось з’явився у їхньому колі. Добре б.»
За вікном пролунав сигнал авто.
— Все, мамо, я побігла. — Юля поцілувала Ірину в щоку, накинула кожушок і вискочила за двері.
Ірина оглянула передпокій — чи не забула донька теплий шарф чи шапку. Ні, усе взяла. Вона повернулася у порожню кімнату, знову глянула на фото Аркадія.
— От і донька поїхала. Ох, Аркадію, як рано ти пішов… — зітхнула вона.
На фото він дивився на неї, прижмурюючись, і посміхався.
Ірина вирішила чимось зайнятися. Відкрила шухляду — там лежали папери. Треба розібрати, а то в такому безладді нічого не знайти.
Вона переглядала документи, непотрібне викидала, важливе складала назад. Натрапила на невеликий листок із нерівно написаною адресою. Це ж адреса Івана, друга Аркадія! Відразу нахлинули спогади…
Ірина познайомилася з Іваном на дні народження знайомих. Ходили разом у кіно. А одного разу він привів із собою друга. Побачивши Аркадія, Ірині забилося серце. Відчули симпатію одразу обоє.
Коли Іван помітив, що Ірина явно віддає перевагу Аркадію — просто відійшов убік. Добрий був друг. Ірина ніколи не шкодувала, що вибрала Аркадія та вийшла за нього заміж.
Незабаром одружився і Іван. Та щось у них із дружиною не склалося — розійшлися. Він перебрався у сусіднє село, за тридцять кілометрів від міста. Там дістав у спадок будиночок. Кілька разів Ірина з Аркадієм та Юлею їздили до нього в гості.
Іван відверто завидував їхньому щастю і не ховав цього. Жартома казав Ірині, що якщо Аркадій її скривдить — нехай їде до нього. Аркадій не ревнував, лише сміявся. Бувало між ними й сварки — куди ж без них? — але завжди швидко мирилися, і про розлучення ніколи не думали.
«Іван приїздив на похорон. Не пам’ятаю, щоб я його запрошувала. Може, Юля? Тоді я була у такій тузі, що мало що тямила. Запрошував мене до себе — відпочити, відволіктися. Та я не могла. Часто ходила на кладовище. А до Івана так і не зібралася.»
Ірина закрила шухляду, сіла на диван із листком у руці.
— Аркадію, може, справді поїхати до Івана? Ти не проти?
Їй здалося, що з фото він дивиться схвально.
Вона подзвонила на автостанцію, дізналася розклад, замісила тісто на паляниці. У гості ж не їзд— Може, воно й справді час почати жити знову, — прошепотіла Ірина, коли перші сонячні промені торкнулися підвіконня, де стояла фотографія Аркадія.