— Мамо, я вже доросла. Можу хоча б раз зробити те, що хочу? — обурювалася Оленка.
Вони сперечалися вже кілька днів після того, як Оленка оголосила мамі, що зі своїм хлопцем хоче поїхати на тиждень до Львова.
— А навчання? Сесія ж скоро.
— Та я ж добре вчусь. Наздоганю. Ну будь ласка, мам, — благала донька.
— Ти знаєш його всього-нічого. А що потім? — У Наталі вже не було сил і слів відмовити доньку від цієї поїздки.
— Якщо не відпустиш, я втечу з дому й ніколи не повернуся, — вигукнула Оленка, сіла на диван, притиснула до живота подушку й відвернулася до вікна.
«А раптом і справді піде?» — прокралася в серце тривожна думка й розрослася до розмірів паніки. Донька — сенс її життя, єдина рідна людина на світі. І втратити її вона не могла.
— Мам, ти завжди була правильною — і залишилася одна. Хочеш, щоб і я так само? — У голосі Оленки пролунали істеричні нотки.
— Доню, все у тебе буде, не квапся… — говорила Наталка, а сама розуміла, що донька закохана й не чує її.
Оленка втулила обличчя в подушку й заплакала.
«Невже я ворог власній дитині? Інший час зараз. У них усе швидко. Може, якби в мене колись було більше сміливості, вчасно б розібралася, розчарувалася б у майбутньому чоловікові — моє життя склалося б інакше». Наталка зітхнула.
— Гаразд. Їдь. Але щоб дзвонила кожен день. Грошей багато не дам. Знаєш, на ремонт копію, — здалася втомлена від суперечок мати.
Оленка відкинула подушку, підбігла до мами й міцно обняла.
— Мамочко, дякую. Гроші не треба. У Дмитра є. Дзвонитиму щодня. Ти не хвилюйся, все буде добре, — щебетала вона радісно.
«Як не хвилюватися? Буде в тебе своя донька — подивимось, як не схвилюєшся», — подумала Наталка, але вголос не сказала. Безглуздо.
Донька побігла у свою кімнату й вийшла з чемоданом.
— Ти вже й речі зібрала? Справді б утекла? — Здогадка відозвалася в серці болем.
— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз Дмитрові подзвоню. — Оленка схопила телефон, але замість цього підійшла до мами.
— Може, й сама б кудись поїхала? До тітки Тетяни, наприклад. Ну що ти робитимеш одна вдома? Відпустка ж, — вже миролюбно сказала вона.
— Знайду чим зав— Знайду чим зайнятися, — проворкотіла Наталка, а на душі було так важко, наче хтось наступив на серце.