**Спаситель**
Залишалося проїхати ще кілометрів сто, коли фари вихопили з темряви припаркований на узбіччі червоний автомобіль із піднятим капотом. Поряд стояв хлопець і розмахував руками, ніби намагався зловити невидимих метеликів. Зупинятися на безлюдній дорозі вночі — то ж чиста дурість. Але небо вже світлішало перед світанком, а їхати залишилося зовсім трохи. Тарас зупинився і вийшов. Не встиг він зробити кілька кроків, як відчув сильний удар по потилиці.
Опам’ятався від того, що хтось шастав йому по кишенях. Спробував підвестися, але на нього навалилося щось важке. Мабуть, нападників було кілька, бо хтось вдарив його в бік чоботом. Від різкого болю Тарас скрикнув.
Тут же з усіх боків посипалися удари. Він згорнувся клубком, закриваючи голову руками, але від удару у праве ребро знову відключився.
Прийшов до тями від тихого скулення. Подумав, що це він сам стогне, але тоді мокрий ніс торкнувся його щоки. Тарас ледве відкрив очі й побачив над собою пильну морду пса. Спробував підвестися, але біль у боці перехопив подих. «Ребра зламані», — зрозумів він. Думки ліниво переповзали, ніби голова була набита вовною. А пес знову заскулив.
Наступного разу він прокинувся вже в машині: мотор урчав, кузов хитався на вибоїнах.
«Очуняв? Терпи, хлопче, недовго лишилося», — почув Тарас невиразний голос. Не зрозумів, чи був це чоловік, чи жінка.
Він навіть не спробував відкрити очі — так хотілося знову провалитися у забуття. Але різкий струс викинув його на берег свідомості. Його несли. Яскраве світло крізь повіки змусило зажмуритися, а в голові застукало.
«От і прийшов до себе», — промовив жіночий голос.
Тарас знову ледве розплющив очі. У мерехтінні ламп маячило чиєсь обличчя. Голова закрутилася, і його знову занурило у темряву.
«Як вас звати, молодий чоловіче? Пам’ятаєте, що трапилося?» — спитав хтось іздалеку.
«Тарас Шевченко… Мене…» — він ледве рухав розбитими губами, але його зрозуміли.
«Та так, вас добре причепили».
«Авто…» — видихнув він, і кожен вдих відгукнувся різаним болем.
«Біля вас не було жодного авто. Тільки пес. Він вас і врятував. Спіть», — сказав лікар із клиноподідною бородою, і Тарас послухняно занурився у сон.
Коли він прокинувся, біль у голові вщух, а думки посвітлішали. Поряд лунали приглушені голоси.
«Він при тямі. Чудово. Ви мене чуєте? Я капітан Коваленко з поліції. Розкажіть, що сталося».
Тарас згадав все: як зупинився, як його били…
«Це ваш пес?»
«У мене немає собаки», — здивувався він.
«Але водій, який викликав «швидку», розповів, що до нього вискочив із лісу пес, прямо під колеса. Той зупинився, і собака привела його до вас у яр. Якби не він, ви б там і лишилися. Давайте підпишіть».
Ледве тримаючи ручку, Тарас підписався і знесилено впав на подушку.
«Що зі мною?» — прошепотів він.
«Ви живі, а це головне. Два зламані ребра, струс, синці та подряпини».
«Досить на сьогодні. Він дуже втомився», — сказав знайомий голос лікаря, і Тарас знову заснув.
Прокинувся серед ночі. Тіні від листя грали на стелі, і голова знову закрутилася.
Ранок зустрів уже у світлі сонця й співі птахів.
«От і добре. Встаєте?» — запитав лікар із борідкою.
«Так».
Лікар підтримав його, допоміг сісти.
«Чудово. Тепер помалу спускайте ноги. Голову не крутить? Тоді пробуйте встати».
Трохи пізніше Тарас підійшов до вікна. За ним простягався парк з алеями.
«Бачите? Під деревом? Ваш пес. Чекає на вас», — сказала медсестра.
«У мене немає собаки».
«А ми думали, ваша. Відганяли, а він не йде. Сидить цілими днями. Їсти не бере, поки ми дивимося».
Пес справді сидів під деревом і стежив за людьми.
Наступного дня Тарас вийшов до нього.
«Ти це мене врятував? Дякую, друже».
Він погладив собаку, і той ледве помахнув хвостом.
Вони сиділи на лавці, коли з’явився капітан.
«Бачу, вам краще. Він нас не любить», — сміявся поліцейський.
Розпитування тривали.
«На ваше авто поки немає зачіпок. Виліковуйтеся».
Наступного дня Тарас виніс псу котлету.
«Слухай, у мене нічого більше немає. Де твій дім?»
Пес нахилив голову, ніби розумів.
Пацієнти й медперсонал посміхалися, бачачи їх разом.
«Спаситель. Вірний пес. Візьмете його з собою?»
«Не знаю. Він же не безхатько».
«А раз не йде, значить, вас обрав».
Тарас задумався. Кинути його? Ні, не може.
«Поїдеш зі мною?»
Пес лизнув йому руку.
«Ну й ну… Слухай, я ж ніколи не любив собак. Який з мене господар?»
Він вирішив назвати пса Сонцем — на честь оповідання КінТатос, бо так тепер звучало ім’я псика, радісно помахнув хвостом, ніби розуміючи, що їхня спільна подорож тільки починається.
