“Я тебе не покину, не бояйся”
Соломія вперше вдягла яскраву літню сукню, трохи підфарбувала тонкі губи й уважно оглянула себе в дзеркалі. «Може, волосся перефарбувати?» Зітхнула й вийшла з квартири.
На дворі стояв справжній спекотний літній день. Ясне сонце, радісна зелень, білі барашки хмар пливли блакитним небом. Нарешті, адже весь травень та половину червня трималася прохолода з вітрами та дощами.
Соломія гуляла в невеличкому сквері навпроти будинку, коли не бігала по магазинах. Це навіть не сквер, а так, обгороджені підстриженими кущами галявини, перетяті викладеними плиткою стежками, уздовж яких стояли лавки. Пройдеться Соломія стежками та сідала відпочити на одну з лавок біля пам’ятника Тарасові Шевченку перед університетом. Лавки тут зручні, зі спинками, на відміну від звичайних.
Сіла, підставила обличчя сонячним променям, що пробивалися крізь листя дерев. Чотирирічна дівчинка з кумедними русявими кісками з радісним візгом женала голубів. Її мама сиділа на сусідній лавці й дивилася в телефон.
На лавку навпроти Соломії сів чоловік у світлих штанях і синьому светрі, теж спостерігаючи за дівчинкою. Нарешті її мама сховала телефон у сумку й повела доньку. Дивитися було вже ні на що. Соломія зустрілася поглядом із чоловіком. Він підвівся й підійшов до її лавки.
— Не заваджу? — запитав, сідаючи неподалі. — Я часто вас бачу. Поруч мешкаєте?
«Чіпляється. Старий, а туди ж», — подумала Соломія й нічого не відповіла.
Чоловік не засмутився, влаштувався поряд.
— А я он у тім будинку живу. З балкона вас бачив. В університеті вчився, працював і все життя поряд із ним.
— Ви викладач? — поцікавилася Соломія.
Оце так цікавість.
— Колишній. На пенсії давно.
Соломія кивнула, мовчки.
— Нарешті погода налагодилася. Ви вдова? Завжди сама гуляєте. — Запитав чоловік.
«Оце причепився. Точно, чіпляється», — вирішила Соломія.
Але вона втомилася від самотності й мовчання. З меблями ж не розмовляти.
— Тепер вдова. Ми з чоловіком розійшлися. Давно. А потім він помер. — Чомусь розговорилася Соломія.
— У мене дружина теж померла два роки тому. — Чоловік підняв обличчя до неба, ніби шукав у ньому дружину.
Розмова плавно перейшла на дітей і онуків. Соломія дізналася, що син Івана живе за кордоном, а донька з родиною — у Києві. Коли була жива дружина, вони часто збиралися за великим столом. У домі робилося тісно й галасливо. Залишившись сам, він відмовився переїжджати до дітей, не хотів їм заважати.
— Ви такий охайний, я думала, ви з кимось із дітей живете. — Зробила комплімент Соломія.
— Я сам усе вмію. Справа нехитра, було б бажання.
— Мені час. Незабаром серіал почнеться. — Соломія підвелася з лавки, збираючись іти.
Насправді серіалів вона не дивилася, просто час додому. І дуже боялася, що новий знайомий виявиться шанувальником серіалів і почне розпитувати. Але він теж підвівся й сказав, що любить читати книжки.
— Я теж. — Пожвавилася Соломія. — Тільки очі підводять, читаю лише книги з великим шрифтом.
— О, у мене таких багато. Хочете, принесу наступного разу? У мене велика бібліотека. Дозволите — підберу на свій смак. Соломія знизала плечима й попрощалася.
«От, нафантазував. Наступного разу…» — думала по дорозі додому.
Але весь вечір згадувала нового знайомого. Наступного дня вона вдяглася й знову вийшла до скверу. Він уже чекав її на лавці біля пам’ятника. Поряд лежала в пакеті книга. Побачивши Соломію, він підвівся й радісно привітав її. Серце Соломії забилося частіше, а задоволена усмішка осяяла обличчя.
Соломія щодня нетерпляче чекала цих зустрічей і прогулянок, ретельно вдягаючись і підфарбовуючи губи. Одного разу вони зрозуміли, що часу в них залишилося мало, й вирішили не розлучатися. Соломія переїхала до Івана. У нього велика квартира, набагато просторіша, ніж у неї.
З того часу їх завжди бачили разом. Вони гуляли за будь-якої погоди, ходили до магазину й театру, разом читали книжки ввечері. Спочатку Соломія боялася осуду сусідів і знайомих. Мовляв, з глузду з’їхала, вирішила стати прислугою у чужого діда на старості літ.
Але Іван справді вмів усе робити по дому, навіть готував непогано. Вони все робили разом. Через кілька років вона вже не уявляла свого життя без Івана. Не думала, що на заході днів знайде спокій і щастя.
— Сольо, треба б нам офіційно оформити стосунки. А то живемо не по-людськи, — одного разу сказав Іван.
— Вигадав теж. Живемо й живемо. Народ смішити вирішив? Раптом діти бути проти? — засміялася Соломія.
— Діти… Чи питала тебе донька, як їй жити? Ото ж бо й воно. Мене теж не питали. І ми не будемо в них дозволу питати.
— Правильно, але все ж… — сумСоломія взяла з полиці стару фотографію, де вони з Іваном посміхалися на весіллі, і зітхнула, розуміючи, що кохання не буває пізнім або раннім — воно просто буває.