“Я тебе не дам зникнути, не бійся”
Надія вперше вдягла яскраву літню сукню, трохи підвела тонкі губи й уважно оглянула себе у дзеркалі. “Може, пофарбувати волосся?” Зітхнула й вийшла з квартири.
На вулиці стояв справжній спекотний літній день. Яскраве сонце, буйна зелень, білі барашки хмар пливли по блакитному небу. Нарешті, а то весь травень та половину червня стояла прохолода з вітрами та дощами.
Надія гуляла у невеличкому скверику навпроти будинку, коли не ходила по магазинам. Це навіть не парк, а просто обрізані кущами галявини, перетнуті плитковими доріжками, вздовж яких стояли лавочки. Пройдеться Надія доріжками та сяде відпочити на одну з лавок біля пам’ятника Тарасу Шевченку перед університетом. Лавки тут зручні, зі спинками, не як звичайні.
Сіла, підставила обличчя променям сонця, що пробивалися крізь листя. Чотирирічна дівчинка із смішними білявими косичками з радісним візгом ганяла голубів. Її мама сиділа на сусідній лавці й дивилася у телефон.
На лавку навпроти Надії сів чоловік у світлих штанях і синьому светрі, теж став спостерігати за дівчинкою. Нарешті її мама сховала телефон у сумку й повела доньку. Дивитися було вже ні на що. Надія зустріла погляд чоловіка. Він підвівся й підійшов до її лавки.
— Не заваджу? — спитав, сідаючи неподалік. — Я часто вас бачу. Поряд живете?
“Чепляється. Старий, а туди ж”, — подумала Надія й нічого не відповіла.
Чоловік не засмутився, усипівся поруч.
— А я он у тому будинку живу. З балкона вас бачив. В університеті вчився, працював і все життя поряд із ним провів.
— Ви викладач? — спитала Надія.
От це вже цікавість.
— Колишній. На пенсії давно.
Надія кивнула, мовчки.
— Нарешті погода налагодилась. Ви вдова? Завжди сама гуляєте. — Поцікавився чоловік.
“От причепився. Точно, лізе”, — вирішила Надія.
Але вона втомилася від самотності й мовчання. Не з меблями ж розмовляти.
— Тепер вдова. Ми з чоловіком розійшлися. Давно. А потім він помер. — Чомусь відверто сказала Надія.
— У мене дружина теж померла два роки тому. — Чоловік підвів обличчя до неба, наче шукав там її.
Розмова плавно перейшла на дітей і онуків. Надія дізналася, що син Петра живе за кордоном, а донька з родиною — у Києві. Коли була жива дружина, вони часто збиралися всією родиною за великим столом. У будинку ставало тісно й галасливо. Залишившись сам, він відмовився переїжджати до дітей, не хотів їм заважати.
— Ви такий охайний, я думала, ви з кимось із дітей живете. — Зробила комплімент Надія.
— Я сам усе вмію. Справа не хитра, було б бажання.
— Мені пора. Незабаром серіал почнеться. — Надія підвелася з лавки, збираючись йти.
Насправді серіалів вона не дивилася, просто час додому. І дуже боялася, що новий знайомий виявиться любителем серіалів і почне розпитувати. Але він теж підвівся й сказав, що любить читати книжки.
— Я теж. — Підбадьорилася Надія. — Хіба що очі підводять, тепер тільки з великим шрифтом можу.
— О, у мене таких багато. Хочете, наступного разу принесу? У мене велика бібліотека. Якщо дозволите, підберу на свій смак.
Надія знизала плечима й попрощалася.
“От, нафантазував. Наступного разу…”, — думала по дорозі додому.
Але весь вечір згадувала нового знайомого. Наступного дня вона вдяглась гарненько й знову пішла гуляти до скверу. Він уже чекав на лавці біля пам’ятника. Поряд у пакеті лежала книжка. Побачивши Надію, він підвівся й радісно привітався. Серце Надії забилося частіше, а задоволена посмішка освітила її обличчя.
День у день Надія з нетерпінням чекала цих зустрічей і прогулянок, ретельно вдягаючись і підфарбовуючи губи. Одного разу вони зрозуміли, що часу в них залишилося небагато, і вирішили більше не розлучатися. Надія переїхала до Петра. У нього була велика квартира, набагато просторіша, ніж у неї.
З того часу їх завжди бачили разом. Вони гуляли в будь-яку погоду, ходили в магазин і в театр, разом читали книжки ввечері. Спочатку Надія боялася осуду сусідів і знайомих. Мовляв, з’їхала з глузду — вирішила стати прислугою чужому дідові на старості років.
Але Петро справді вмів усе робити по дому, навіть готував непогано. Вони всі справи робили разом. Через кілька років вона вже не уявляла свого життя без нього. Не думала, що на заході днів знайде спокій і щастя.
— Надю, може, вже оформимо наші стосунки? А то живемо якось не по-людськи, — одного разу сказав Петро.
— Що вигадав. Живемо й живемо. Людей смішити вирішив? А якщо діти проти будуть? — засміялася Надія.
— Діти… Твоя донька багато тебе питала, як їй жити? Отож. Мене теж не питали. І ми не будемо в них дозволу брати.
— Воно так, але все ж… — сумніваласяНадія заплющила очі, відчуваючи, як теплий вітерець обіймає її обличчя, і зрозуміла, що навіть у самотності вона знайде свій маленький шматочок щастя.