Отже, нехай думають, що мені неймовірно пощастило в житті.
Марійка ненавиділа своє ім’я, а ще більше — прізвище Таращак. Діти, як відомо, жорстокі до однолітків. Ще з першого класу до неї прилипло прізвисько «Тарасюга».
Вона дивилася на себе у дзеркало і мріяла про світле довге волосся, як у Софійки Коваль, про довгі ноги, як у Оленки Білик, або хоча б про крутих батьків, як у невдахи-двійкарки Тетянки Шевченко, за якою до школи приїжджав водій на «Лексусі». «Навіщо мама вийшла за такого батька з оцим жахливим прізвищем? Подумала б, як мені буде. Вийду заміж тільки за чоловіка з нормальним прізвищем, а ще краще — з іноземним», — мріяла вона.
Її дратували кучеряві, розкуйовджені темні коси, які вічно вибивалися з-під шапки чи заколик. Сірі очі на смаглявій шкірі виглядали загадково, але й вони Марійці не подобалися.
Мама працювала бухгалтеркою у лікарні, а тато возив маршрутку. У багато чого їм не вистачало. Тато копив на машину, тому скупився на кожну гривню. «Не до модниць, коли гроші на обід ледь є», — бурчав він, помітивши нову річ на доньці. Часто їй доводилося носити речі за старою двоюрідною сестрою. Нове діставалося рідко, і то лише те, що не підійшло сестрі. Як же їй усе це набридло! Якби в неї були нормальні батьки, ніхто б не кликав її Тарасюгою.
Перед самими випускними в гості приїхала одна з тіток батька — тітка Настя. Вона працювала у багатих італійців прибиральницею.
— Хочеш, можу допомогти і тобі туди потрапити? — якось перед сном прошепотіла вона.
— Звісно! — зраділа Марійка.
— Тихо! Твій батько не схвалить. Тобі вже вісімнадцять?
— Так, у січні виповнилося. — Серце Марійки забилося частіше.
— От і добре. Питати дозволу в батьків не треба. Зробиш, як я скажу, і все буде добре. А твій тато завжди був жаден.
Тітка Настя виглядала, як справжня італійська пані. Ніколи б не подумала, що вона там просто прибиральниця. «Головне — гроші, а хто їх як заробив, нікого не цікавить», — казала вона.
Марійка запалилася цією ідеєю. Тітка дала грошей, сказала, що Марійка поверне, коли заробить.
Вона зробила все, як порадила Настя. Для вигляду вступила до училища на перукарку, щоб батьки не чіплялися. Але коли прийшов виклик з Італії, кинула навчання, зібрала речі, написала записку батькам і поїхала.
У Мілані її зустріла тітка Настя і відвезла у великий гарний будинок на околиці, де Марійка мала доглядати за хворою вісімдесятирічною бабусею.
— Не підведи. Не кради. Я за тебе поручилася, — наставляла вона Марійку, яка тепер трохи лякалася своєї сміливості.
Розкішний будинок приголомшив просту дівчину. Її поселили у маленькій кімнатці поряд із спальнею бабусі. Марійка раділа, що не треба знімати квартиру. За додаткові гроші вона ще й прибирала будинок двічі на тиждень. Майже не виходила з дому. Її Італія обмежувалася стінами будинку та виглядом на ідеально підстрижений газон. Але їй було не важливо. Рік пройде швидко, не назавжди вона тут застрягне. Заробить грошей, вивчить мову, а там побачимо.
Як і батько, вона почала копити. Витрачати гроші було ніде і ні на що. Марійка робила селфі на фоні розкішної меблівки, коли господарів не було вдома, і викладала у соцмережі. «Нехай думають, що мені несказанно пощастило».
Колишні однокласниці ставили лайки, заздрили. Тепер ніхто не називав її Тарасюгою, зверталися по імені, запитуючи, як їй вдалося таке влаштувати. Марійка відповідала невиразно.
Одного разу її фото прокоментував колишній однокласник Денис. Вони почали листуватися. Денис писав небагато: працює у батьків у майстерні, добре заробляє, недавно купив «Фольксваген». Виклав фото біля червоної машини.
А далі все частіше писав про кохання. Шкодував, що вони далеко, питав, коли вона повернеться. Марійка ухилялася від відповідей, казала, що їй добре, в Італії класно. Вона розуміла, що його кохання — це ще й реакція на її «італійську» історію. Але Денис запевняв, що вона йому завжди подобВона обернулася до вікна, подивилася на літак, що злітав, і зрозуміла, що правдиве щастя — не у грошах чи чужих країнах, а у людях, які люблять тебе справжньою.