Перш ніж піти й зникнути назавжди…
Остап вийшов із дверей вокзалу на перон, трохи перевалюючись під тягарем великої спортивної сумки з написом “Аdidas” на плечі. Краплі поту проклали блискучі вологі стежки на скронях. Він оглянув перон. Вздовж стіни вокзалу тягнувся ряд лавок, зайнятих пасажирами, що чекали на свій потяг, і зустрічаними. На одній із лавок сидів дід у сірому плащі та капелюсі. До нього й пішов Остап.
Підійшовши, він зняв із плеча сумку й поставив її посередині лави, дістав із кишені куртки м’яту хустинку й обтер нею обличчя. Тільки тоді сів, полегшено зітхнув. Повз перон із гуркотом і свистом пролетів швидкий потяг, не зупиняючись. Потік теплого повітря, що пахнув шпалами й пилом, ковзнув по обличчю Остапа, зворушив його коротке волосся.
Він провів поглядом швидко віддаляючийся хвіст потяга, відкинувся на спинку лави, поклавши руку на сумку. Люди на пероні раптом заговорили, перервавши мовчання під час проходження поїзда.
— Швидкий потяг номер… прибуває… Нумерація вагонів з голови складу, — невиразно прохрипів із динаміка жіночий голос.
— Не розчули, який потяг? — запитав дід, повернувши голову до Остапа.
Той похитав головою й знизав плечима. Дід кивнув і глянув на наручний годинник.
— Вже третій раз оголошують, що прибуває, а його все нема й нема, — зітхнув він. — Як ви гадаєте, чому на вокзалах завжди невиразно дають оголошення?
Остап мовчав, не відповідаючи на спробу затягнути його в розмову.
— Ви кудись їдете? Речей, як я бачу, у вас багато. Сумка важка. — Дід не здавався.
— Оце меню ще, Пуаро, — хмикнув Остап. — А у вас речей зовсім нема, тож я роблю висновок, що ви когось зустрічаєте.
— Вірно. Зустрічаю, — радісно сказав дід. — Сина зустрічаю, — додав він із гордістю.
— А я від сина їду, — зітхнувши, тихо промовив Остап.
Це вирвалося мимоволі.
— Так. Життя. — Дід теж зітхнув. — Тікаєте, значить. Тільки від себе не втечете. Свої проблеми з собою везе те. — Він кивнув у бік сумки між ними.
Остап обсипав діда незадоволеним поглядом, відвернувся.
— Я ось так само тікав сорок років тому. Синові тоді одинадцять було. Не з— Папо! — раптом почув він крик іззаду, обернувся й побачив свого сина, що біг до нього з широкою посмішкою, а за ним — Марію, яка стояла й тихо всміхалася крізь сльози.