Вона мріяла танцювати
Музика стихла, зал завмер. Олена чула лише своє дихання. Раптом тишу перервав самотній оплеск, і за мить шквал овацій оглушив її. Глядачі в залі піднялися з місць, багато хто зі сльозами на очах.
Олена переглянулася з Антоном. Він нахилився і поцілував її. На його губах залишився солонуватий присмак її сліз. Овації почали стихати, люди виходили із залу. Антон підштовхнув візок із Оленою до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона сміялася крізь сльози.
***
Олена готувала вечерю й поглядала на годинник. Незабаром мав прийти Денис. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на годинник. «Затримується. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую, що накручую себе. Як хочеться йому вірити. Та не можу. Більше не можу». Руки свербіли схопити телефон і подзвонити. «Невже знову?»
Олена до болю, до білих кісточок стиснула рукоятку ножа. Потім розтиснула долоню, і нож із металевим дзвоном впав на стіл. Вона знову поглянула на годинник, стрілки якого повільно повзли, випробовуючи її терпіння. Нарешті вона не витримала і набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідь, будь ласка. Скажи, що ти вже їдеш», — благала вона замовкнути довгі гудки. Але вони, наче кепкуючи з неї, били й били у барабанні перетинки.
Олена відкинула телефон. Він проковзнув по стільниці й зупинився біля самого краю. «Спокійно. Не збісися. Він скоро прийде…» — умовляла вона саму себе.
Денис прийшло о першій ночі. Наплакавшись, Олена заснула, але ледь заскірчав ключ у замку, вона прокинулася й підвела голову. Під дверима передпокою — тонка смужка світла. Олена встала й різко відчинила двері. Денис знімав черевики й від несподіванки здригнувся. Але швидко опам’ятався й спитав, ніби нічого не сталося:
— Налякала. Чого не спиш?
— У вічі тобі хочу подивитися. Ти ж обіцяв із нею не бачитися…
— Не починай. Ми просто з хлопцями футбол дивилися, пива випили…
— Більше не можу. Не мо-жу, — по складах повторила Олена, обірвавши виправдання чоловіка. — Не можу чекати й прислухатися до кроків за дверима. Годі. — Вона обхопила руками живіт і пішла до кімнати, трохи зігнувшись, ніби в неї не було сил розпрямитися.
Олена скорчилася на ліжку й заплакала.
— Олен, мені також набридла твоя ревнощі. Чесно. Кроку зробити не даєш. Казав же, із хлопцями забарилися… — Денис підійшов до ліжка, але не спробував заспокоїти, погладити ридаючу дружину.
— А подзвонити не міг? Що, телефон, як завжди, розрядився? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом від тебе не пахне, — простонала Олена, зірвалася з ліжка й кинулася в передпокій.
Коли Денис зрозумів, що вона збирається робити, було вже пізно. Олена дістала з кишені його мобільник і дивилася на засвічений екран.
— Віддай! — Денис підскочив до неї й спробував вихопити, але Олена відвела руку з телефоном убік.
— Коханий, ти вже дістався додому? Твоя дружина вже влаштувала допит із скандалом чи відклала до ранку? — солодкуватим голосом Олена прочитала повідомлення на екрані. — І хто ж із хлопців тебе так ласкаво кличе?
Денис знову спробував забрати телефон, але Олена без спротиву сама його віддала. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього в кімнату й почала одягатися.
— Напиши своїй… що ти вільний. Я йду до мами. Щоб завтра вранці тебе й твоїх речей тут не було.
— Годі, Олен. Ніч уже. Ну так, так. Я не з хлопцями був… — почав Денис і змовк.
Обличчя дружини перекривилося, ніби вона дивилася на огидного щура.
— Чого тобі не вистачає? — тихо запитала Олена й знову зігнулася в поясі, наче від болю в животі. — Я не можу так більше. Жодної секунди не залишуся з тобою.
Вона взяла сумочку й вийшла за двері. Денис не зупинив її, не втримав. На вулиці Олена викликала таксі, потім подзвонила мамі.
— Ви знову посварилися? Я казала, що його клятвам не можна вірити. Треба було йти відразу, не пробачати, — лаялася в трубку мама.
— Гаразд, мам, поговоримо пізніше. — Олена перервала сполучення.
Але до мами Олена не доїхала. Таксі мчало порожнім сплячим містом, коли з бічної вулички на нього вискочив позашляховик, яким керував п’яний водій. Удар прийшовся з боку пасажирського сидіння, де сиділа Олена…
Денис приходив до лікарні щодня, коли її з реанімації перевели до палати. Він відчував провину. Якби тоді не піддався на умовляння Ірки залишитися в неї довше, може, сварки б не було, Олена не сіла б у це таксі…
Лікарі казали, що зробили все можливе, що за місяць-другий Олена встане на ноги. Але ні через півроку, ні через ріА потім настав день, коли Олена зрозуміла, що її коляска — це не клітка, а новий початок, і що справжнє танго можна станцювати навіть на колесах.