Вона мріяла танцювати.
Музика затихла, зал завмер. Олена чула лише власне дихання. Раптом тишу перервав самотній оплеск, а за мить — шалений вибух аплодисментів. Глядачі піднялися з місць, у багатьох на очах блищали сльози.
Олена глянула на Антона. Він нахилився і поцілував її. На його губах залишився солонуватий присмак її сліз. Оплески стихли, люди почали виходити. Антон штовхнув крісло Олени до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона засміялась крізь сльози.
***
Олена готувала вечерю й поглядала на годинник. Незабаром мав прийти Артем. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на стрілки. «Затримується. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую зраду на порожньому місці, що сама себе накручую. Але як хочеться йому вірити… Не можу. Більше не можу». Пальці сами стискали телефон. «Невже знову?»
Олена до болю стиснула ручку ножа, аж кісточками побіліли. Потім розтиснула долоню, і нож із дзенькотом впав на стіл. Годинник, наче насміхаючись, повільно повз угору. Вона не витримала й набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідь. Скажи, що вже їдеш». Але довгі гудки, немов злий клоун, глузливо лунали в слух.
Телефон впав на стіл і ковзнув до краю. «Спокійно. Не збожеволій. Він скоро прийде…»
Артем прийшло о першій ночі. Виплакавшись, Олена заснула, але ледве ключ скрипнув у замку — прокинулася. Під дверима світилася вузька смужка світла. Вона рвонула двері. Артем знімав кеди й від несподіванки аж підскочив. Але швидко взяв себе в руки.
— Налякала. Чому не спиш?
— Хочу подивитися тобі в очі. Ти ж обіцяв із нею не бачитися…
— Не починай. Ми з хлопцями футбол дивилися, пива попили…
— Більше не можу. Не мо-жу. — Вона перервала його. — Не можу чекати й прислуховуватися до кроків за дверима. Годі. — Олена охопила руками живіт і пішла до кімнати, зігнувшись, ніби від болю.
Вона скрутилася на ліжку й ридала.
— Олен, мені теж набридли твої сцени. Я ж сказав — із хлопцями засидівся… — Артем підійшов, але навіть не спробував обійняти її.
— А подзвонити не міг? Телефон, як завжди, “розрядився”? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Від тебе не пахне пивом, — простонала Олена, схопила сумку й вибігла в коридор.
Коли Артем зрозумів, що вона робить, було пізно. Вона дістала його телефон із кишені куртки.
— Віддай! — Він кинувся до неї, але Олена відвела руку.
— «Коханий, ти вже вдома? Дружина вже влаштувала допит із скандалом чи відклала на ранок?» — вона прочитала повідомлення з екрану солодким, немов цукор, голосом. — І хто ж із «хлопців» тебе так ласкаво кличе?
Артем знову спробував відібрати телефон, але Олена сама йому його віддала. Відштовхнула його, пройшла повз і почала вдягатися.
— Напиши їй… що ти вільний. Я їду до мами. Щоб завтра тут не було ні тебе, ні твоїх речей.
— Годі, Олен. Ніч уже. Ну гаразд, я не з хлопцями… — він запнувся.
Олена скривилася, ніби побачила огидного пацюка.
— Чого тобі не вистачає? — тихо запитала вона. — Більше не можу.
Вона вийшла. Артем не спинив її. На вулиці Олена викликала таксі й подзвонила мамі.
— Знову посварилися? Я ж казала — йому вірити не можна, — лаялася мати.
— Пізніше, мам.
Але до мами Олена не доїхала. Таксі неслось сплячим містом, коли з бічної вулиці вискочив позашляховик із п’яним водієм. Удар прийшовся з її боку…
Артем приходив у лікарню щодня, коли її перевели з реанімації. Лікарі казали — через місяць-другий вона встане. Але минув рік, а Олена так і залишилася в інвалідному кріслі.
Спочатку він доглядав за нею. Допомагала мати. Але як довго молодий чоловік витримає біля дружини-інваліда? Бувають такі, що не кидають. Хотілося вірити. Але Артем, звиклий жити для себе, маючи коханку, яка кликала до себе, — не витримав.
Настали дні відчаю. Олена думала, як покінчити із собою — випити купу таблеток чи викинутися з балкона. Але балконні двері були вузькі. Таблетки? Але мати не залишала її на самоті.
Одного разу вони гуляли в парку. Колесо крісла встрягло в яму. Мати намагалася витягнути, але від різкого поштовху крісло ледве не перекинулося. На допомогу підбіг чоловік — Антон. Він провів їх додому.
— Ви військовий? — здогадалася мати.
— Так. Після поранення комісували. Мати померла, думаючи, що я загинув. Дружина пішла до іншого. Одного разу я вже стояв на даху…
Мати аж схопилася за серце.
— Але мене ніби хтось відштовхнув назад. Потім влаштувався на роботу.
Олена слухала. Вона зрозумла — її ситуація навіть краща.
АнІ хоч вона більше ніколи не зможе танцювати на власних ногах, тепер вона знає — справжня музика життя лунає не в рухах, а в тих, хто йде поруч, навіть коли дорога складна.