У моїх щоденниках є запис про один дивовижний випадок, що стався зі мною. Зазвичай, коли хтось розповідає про диво, люди не вірять. Кивають, але думають: «Вигадав, привиділось, бажання прийняв за дійсність». Я теж так міркував.
Вважав, що у наш шалений цифровий вік див немає місця. А якщо воно й трапляється, то чому саме комусь одному? «Ось якщо зі мною станеться щось подібне, тоді повірю», — думав я.
Мене звуть Богдан, мені 28 років. Живу з мамою, Ганною Іванівною. Батько помер, коли мені було десять. З моєю дівчиною Олесею зустрічаємось уже рік. Хочу купити квартиру, а потім вже й одружуватись — не хочу, щоб дві жінки товклись на одній кухні. Так я, за сучасними мірками, старомодний хлопець. Працюю IT-спеціалістом.
Одного разу під час роботи подзвонила мама. Вона мене без причини не турбує. Я відразу зрозумів — щось сталося.
«Сину», — голос у неї був слабкий, ледь не плачучий, — «я ногу зламала. Така біль… Не можу рухнутися».
«Де ти?» — я аж зістрибнув зі стільця.
«Коло магазину «Рукавичка». «Швидку» вже викликала…»
«Мамо, я їду!» — кинувся до машини.
Дорогою мама подзвонила ще раз: її везуть до обласної лікарні. Я розвернувся й поїхав туди. Коли прибув, її вже взяли на операцію. Годин чотири я чекав у коридорі.
«Приходьте завтра, коли переведемо з реанімації», — сказав лікар.
Виходив із лікарні вже під вечір. Заїхав у магазин, купив мамі соку й фруктів. Вийшов із пакетом і помітив жінку, яка йшла, хитаючись. «Невже п’яна?» — подумав я. Вона була вигляду цілком пристойного, літня. Я дійшов до машини, а вона раптом простягнула руку, немов шукала опору, і впала на асфальт.
Я кинувся до неї. Вона не подавала ознак життя. Не було й запаху алкоголю. Що робити? Медичних знань у мене нуль.
«Чуєте мене?» — я легенько ляснув її по щоках, але вона не приходила до тями.
Тоді в голові пролунав голос, настільки чіткий, ніби хтось стояв поруч:
*«Виклич «швидку». Підкладіть щось під голову».*
Я озирнувся — нікого. Тільки вдалині чоловік з собакою. Я подзвонив у «швидку».
Голос знову пролунав: *«Скажи, що в неї інсульт. Нехай поспішають».*
Я передав це. «Мабуть, це мій внутрішній діалог», — подумав я.
*«Тепер підніміть їй голову», —* наказав голос.
Я зняв сорочку, підклав під голову жінки й став чекати.
*«Потрийте їй вуха», —* почулося знову.
Я тер її вушка, доки вони не почервоніли. Коли почув сирену, повіки жінки задріжали.
«Дякувати Богу, приходить до тями», — з полегшенням подумав я.
До нас підійшли люди. «Швидка» забрала жінку.
«Що з нею? Інсульт?» — спитав я лікаря.
«Схоже. Ви — лікар?»
«Ні. Я просто… викликав допомогу».
«Ви все зробили правильно», — сказав він і поїхав.
Додому я ледве дістався. Не міг зрозуміти, що це було. Чий це був голос? Я ніколи не чув у голові такого.
Наступного дня я відвідав маму. Вона скаржилася, що тепер мені доведеться самому готувати.
«Не хвилюйся, я впораюсь», — відповів я і раптом вирішив дізнатися про ту жінку.
У лікарні сказали, що її звуть Галина Миколаївна, вона в неврології. Я не знав, навіщо мені це, але пішов до неї.
Вона лежала бліда, говорила повільно.
«Ви — друг мого сина?» — спитала вона.
«Я не знаю вашого сина. Я викликав «швидку», коли ви впали».
Вона ледь кивнула: «Я бачила вас».
«Як? Ви ж були непритомні».
«Ви стояли поруч із моїм сином. Він вам щось говорив».
Мені стало моторошно.
«Мій син в комі, — пояснила вона. — Як дізналася, у мене голова закрутилась і я впала. Не пам’ятаю нічого, лише бачила його… і вас. Він досі в комі».
Я пообіцяв їй допомогти, якщо треба.
«Зайдіть до церкви, поставите свічку за здоров’я сина — Михайла. І за маму свою», — попросила вона.
Я ніколи не був у церкві. Вважав, що туди ходять лише старенькі. Але пішов.
Стоячи перед іконою, я вперше в житті щиро помолився. Просив, щоб Галина Миколаївна одужала, її син вийшов із коми, а мамина нога швидше загоїлась.
Через три дні Михайло прийшов до тями.
Ми з мамою стали навідувати Галину Миколаївну. Незабаром батьки Олесі запропонували допомогти з квартирою. «Досить чекати, одружуйтесь», — сказали вони.
Я так і не зрозумів, що тоді сталося. Може, це була моя уява. Може, справді щось незвичайне. Але голосів більше я не чув. І нікому не розповідав.