— Мамо, тільки не кажи, що забула! — скрикнула Оксана, вриваючись у передпокій і скидаючи з плечей дорогу шкіряну сумку. — Ну мам! Я ж попереджала тебе ще місяць тому!
Ганна Іванівна повільно обернулася від дзеркала, де поправляла сиве волосся. Руки в неї трохи тремтіли, але погляд був спокійним.
— Про що ти, Оксанко? — тихо запитала вона.
— Як про що?! — Оксана кинула сумку на диван. — Про Денисові іменини! Завтра ж йому пятнадцять! А ти що, знову у своїх думках?
— Та ні, пам’ятаю я… — Ганна Іванівна сіла у крісло, склавши руки на колінах. — Просто думала, може, не варто так голосно…
— Не варто? — Оксана зупинилася посеред кімнати, дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?
Ганна Іванівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Оксана приїжджала до неї з онуком на вихідні. Донька завжди була такою — гарячою, вимогливою. А тепер, після розлучення, стала ще гіршою.
— Оксанко, заспокойся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила в “Солодкій казці”. Тільки от думаю, може, він не хоче великого свята? Він же у нас таким ставає тихим…
— Тихим? — фыркнула Оксана. — Він підліток! Усі підлітки тихі з дорослими. Але це не означає, що свята не треба. Навпаки, треба показати, що ми його любимо!
З коридору почувся скрип половиці. З’явився Денис — високий, стрункий, з неслухняним темним волоссям і серйозними очима, схожими на батькові.
— Привіт, бабусь, — буркнув він і косив поглядом на матір. — Чого кричите?
— Не кричимо, а обговорюємо твоє свято, — Оксана тут же змінила тон, голос став солодкуватим. — Завтра ж твій день народження, сонечко! Бабуся торт замовила, я подарунки привезла…
— Та не треба мені нічого, — пробурмотів Денис, сідаючи на край дивану. — Обійдуся.
— Як це обійдешся? — обурилася Оксана. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!
Денис знизав плечима і втупився у телефон. Ганна Іванівна з тривогою подивилася на онука. Щось із ним було не так. Вже кілька місяців він ставав дедалі замкнутішим, майже не розмовляв із нею, а з матір’ю взагалі відповідав односкладово.
— Денисю, а що тобі хочеться в подарунок? — лагідно запитала вона.
— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.
— Як нічого? — Оксана сіла поруч із сином. — Може, новий телефон? Або комп’ютер оновимо?
— Мам, відчепись, — буркнув Денис і встав. — Піду до себе.
— Куди до себе? — Оксана схопилася. — Ми ж тільки приїхали! Давай краще плани будувати, кого запросити…
— Нікого не треба запрошувати! — різко обернувся Денис. — Зрозуміло? Нікого! Хочу побути сам!
— Але чому? — збентежено запитала Оксана. — Раніше тобі подобалося свято…
— Раніше… — Денис криво посміхнувся. — Раніше багато що було інакше. А тепер не треба робити вигляд, що вас усіх так тішать ці ваші іменини.
Він пішов, гучно хлопнувши дверима. Оксана залишилася стояти посеред кімнати, роззявивши рота від здивування.
— Що з ним? — повернулася вона до матері. — Він же раніше був таким веселим!
Ганна Іванівна важко зітхнула. Вона бачила, як змінюється онук. Бачила, як він страждає від розлучення батьків, як метушиться між матір’ю та батьком, як втомлюється від їхніх взаємних докорів і претензій.
— Оксанко, сядь, — попросила вона.