— Досить скаржитися — дій!
— Марійко, ну скільки можна? — лунає з коридору голос сусідки. — Знову ридаєш? Через стіну чую! Що цього разу?
Марія витерла сльози рукавом халата і неохоче відчинила двері. На порозі стояла Галина Степанівна, тримаючи у руках пакет із паляничками.
— Та все як завжди, тіто Галю… Знову на роботі начальство… — почала було Марія, але сусідка рішуче зайшла у квартиру.
— Досить нити, дівчино! — відрізала Галина Степанівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі рік? Сорок два? А поводишся як школярка! Сідай, чай питимемо й розмовлятимемо по-людськи.
Марія слухняно пішла на кухню. Галина Степанівна, попри свої сімдесят п’ять, була жвавіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною й гострим поглядом, не терпіла нарікань і жалю до себе.
— Розказуй, що там у тебе знову скоїлося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без сліз, справжньою мовою.
— Та розумієте, тіто Галю, — Марія сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть скоротити. Економить на зарплатах, а я працюю бухгалтером усього два роки. Стаж маленький, ось і під скорочення потрапляю першою.
— І що ти робиш? — спитала Галина Степанівна, дістаючи з шафи чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки звільнять. Резюме написала, але кому я потрібна у мої роки? Молодих вистачає. Та й досвіду особливого нема…
— Стій! — Галина Степанівна різко повернулася до Марії. — Ось у чому твоя біда! Ти одразу здаєшся, навіть не спробувавши щось змінити. Думаєш, директор від гарного життя людей звільняє?
— Але що я можу…
— Багато що! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Після смерті мами три роки сама до кінця доглядала, не скаржилася. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Марія хотіла заперечити, але Галина Степанівна вже розливала чай.
— Слухай уважно, — продовжувала вона, сідаючи навпроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на фабриці працював. Коли її закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що все, кінець, кому старий потрібен. А я йому кажу: досить нюни розпускати, роби щось! І що думаєш? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. До самої пенсії людям допомагав, техніку лагодив.
— Але це ж чоловік, — зітхнула Марія. — А я…
— А ти що? — спалахнула Галина Степанівна. — Руки в тебе є? Голова на плечах? То чого ж ти як розмокла коржина поводишся?
Марія замовкла, машинально помішуючи чай ложкою. Галина Степанівна права, звісно. Але як пояснити цей страх, цю непевність, що накатує щоразу, коли треба щось вирішувати самостійно?
— Тіто Галю, а ви… ви ніколи не боялися? — тихо спитала Марія.
— Боялася, звісно! — засміялася жінка. — Хто не боїться? Коли чоловіка на війну провожала, думала, з розуму зійду. Коли дітей народжувала, теж страшно було. Але страх — це нормально. Головне — не дозволяти йому керувати тобою.
— Не знаю, не знаю… — похитала головою Марія. — Мені здається, я нічого не вмію, крім як папірці перебирати.
— Дурниці! — махнула рукою Галина Степанівна. — Пам’ятаєш, як ти мені комп’ютер налаштувала? А сусідці з п’ятого поверху податки пояснювала? А скільки разів ти мені договори роз’яснювала, коли я дачу продавала?
Марія задумалася. Дійсно, вона часто допомагала сусідам із документами, розрахунками. Люди дякували…
— Так, пам’ятаю, — повільно промовила вона. — Але це ж не робота…
— А чому не робота? — обурилася Галина Степанівна. — Людям потрібна допомога, ти вмієш допомагати. То створюй свою справу!
— Свою справу? — перепитала Марія. — Та що ви, тіто Галю! Я ж не підприємець!
— А хто підприємець? — усміхнулася сусідка. — Думаєш, вони з неба впали? Усі з чогось починали. Ось моя племінниця Оленка — була секретаркою, а тепер свій салон краси має. Починала вдома, півдесятка сусідок, а тепер три майстрині у неї працюють.
— Але це ж інше… — почала було Марія, але сусідка її перебила.
— Те саме! Принцип один: побачив потреВона глибоко зітхнула, посміхнулася крізь сльози й сказала: “Ти права, тіто Галю – час перестати боятися і почати діяти.”