Субота з ріднею
– Та годі вже мені про дієту розповідати! – обурилася Оксана, розмаху виделкою зі шматочком торта. – Я й так знаю, що повна!
– Оксанко, хто ж тобі таке казав? – намагалася заспокоїти сестра Марія. – Просто Настя хотіла поділитися рецептом…
– А я не просила! – перебила Оксана. – Набридло вже! Кожні вихідні однакове – то фігура не та, то зачіска застаріла, то чоловік нікудишній!
Надія Степанівна важко зітхнула і поставила чашку з чаєм. Суботні родинні посиденьки в її хаті перетворювалися на справжнє випробовування. Зібралися всі три доньки з родинами, онуки носяться кімнатами, а дорослі замість того, щоб спокійно поговорити, влаштовують чергову сварку.
– Дівчатка, ну годі вже, – промовила вона втомлено. – Сусіди почують.
– Хай собі чують! – не заспокоювалася Окасана. – Може, тоді зрозуміють, яка в мене чудова родина!
Ганна, старша з сестер, стиснула губи й демонстративно відсунула тарілку.
– Ми ж намагаємося тобі допомогти, – сказала вона холодним тоном. – Але якщо ти не хочеш…
– Не хочу ваших порад! Живу як живу, і мені добре!
Надія Степанівна глянула на своїх доньок і вкотре подумала, які вони всі різні. Ганна в свої сорок вісім – сувора, підтягнута, завжди при параді навіть вдома. Працює бухгалтеркою у великій фірмі, одружена з архітектором, син навчається в університеті. Зразкова родина, принаймні, з боку.
Марія, середня, тридцять дев’ять років, м’яка, поступлива. Завжди намагається всіх примирити, будь-кому догодити. Працює вихователькою в дитячому садку, чоловік слюсар, двоє дітей-школярів. Живуть скромно, але дружно.
А Оксана, молодша, тридцять п’ять, а поводиться як підлітка. Завжди незадоволена, завжди з кимось свариться. Вийшла заміж пізно, у тридцять два, народила доньку, а тепер постійно скаржиться на життя.
– Мам, а де дідусеві фотографії? – запитав Богдан, Ганнин син, заглядаючи у вітальню. – Хочу показати Сашкові.
– У великому альбомі на полиці, – відповіла Надія Степанівна. – Тільки акуратно, нічого не порви.
Богдан кивнув і побіг до двоюрідних братів. Надія Степанівна провела його поглядом і посміхнула. Хоча б онуки радують, не те що доньки.
– Слухайте, може, годі вже сперечатися? – запропонувала Марія. – Давайте краще про щось добре поговоримо.
– Про що добре? – зі злістю відповіла Оксана. – Про те, як у Ганни все чудово? Трикімнатна квартира, новеньке авто, син у вузі…
– А до чого тут моя квартира? – спалахувала Ганна. – Я працюю з ранку до ночі, щоб усе це було!
– Ага, працюєш, – протягла Оксана. – А мені працювати ніколи, у мене дитина маленька.
– Софійці вже п’ять, яка маленька! – не витримала Ганна.
– Для тебе п’ять – це багато? У тебе Богдан з десяти років сам себе обслуговував!
Надія Степанівна відчула, як починає боліти голова. Кожної суботи одне й те саме. Доньки збираються в неї, ніби для родинного спілкування, а виходить суцільний нервовий зрив.
– Дівчатка, – сказала вона тихо, – тато ваш не хотів би бачити вас такими.
При згадці про батька всі три сестри замовкли. Василь Іванович помер три роки тому, і з того часу родинні зустрічі стали якимись нервовими, напруженими. Ніби він був тією основою, яка всіх тримала.
– Мам, не треба, – прошепотіла Марія.
– Треба, – твердо сказала Надія Степанівна. – Він так хотів, щоб ви дружили, підтримували одна одну. А ви що робите?
Оксана опустила очі й почала кришити тістечко на тарілці. Ганна поправила зачіску й подивилася у вікно.
– Мам, ми не сваІ тоді всі разом, сміючись і згадуючи найщиріші моменти з дитинства, вони зрозуміли, що справжня родина – це не лише спільні гени, а й тепло, терпіння та бажання бути поруч навіть у найскладніші моменти.