У сні, де тіні мішалися з світлом, семирічна Соломія сперечалася з матір’ю.
– Мамо, я не хочу до бабусі! – вигукувала вона, вириваючись із материних обіймів. – Вона мене не любить! Тільки тітчиного Юрка!
– Соломієчко, не вигадуй, – зітхнула Оксана, застібаючи донечці плащ. – Бабуся всіх онуків однаково любить.
– Брехня! – дівчинка тупнула ніжкою. – Учора вона Юркові морозиво купила, а мені ні!
– Може, у тебе животівка була? – спробувала знайти пояснення Оксана.
– Ні! Вона просто мене не любить, бо я не від татового рідного сина!
Оксана завмерла з гребінцем у руці. Звідки ця дитина знає таке? Хто їй розповів?
– Соломіє, хто тобі таке казав?
– Ніхто, – дівчинка відвернулася до вікна. – Я сама здогадалася. Юрко ж каже, що його тато і мій тато – брати. А я знаю, що мій тато не справжній. Справжній десь далеко живе.
Серце Оксани стиснулося. Вона присіла поруч із донькою на софу.
– Соломієчко, послухай мене. Тато Тарас – твій справжній тато. Він тебе дуже любить, виховує з трьох років. І бабуся Марія тебе любить.
– Тоді чому вона завжди Юрка хвалить, а на мене кричить? – у дівочих очах блищали сльози.
Оксана не знала, що відповісти. Бо Соломія була права. Свекруха дійсно ставилася до неї не так, як до онука від старшого сина.
– Мам, ми спізнюємось, – у кімнату зазирнув Тарас. – Соломійко, швидше вдягайся, а то бабуся чекатиме.
– Не хочу до бабусі! – знову заплакала дівчинка. – Вона мене не любить!
Тарас здивовано подивився на дружину.
– Що трапилося?
– Потім розповім, – тихо сказала Оксана. – Соломіє, вдягайся. Ми всі разом підемо.
Вони йшли парком мовчки. Соломія плелася позаду, час від часу всхлипуючи. Тарас ніс торбу з продуктами, а Оксана думала про те, як пройде цей візит.
Марія Степанівна завжди була жорсткою жінкою. Коли Тарас привів до дому Оксану з трирічною донькою, свекруха зустріла їх холодно.
– Навіщо тобі чужа дитина? – казала вона синові. – Знайди нормальну дівчину, народиш своїх.
Але Тарас був упертим. Він полюбив Оксану і Соломію як рідну. Одружився, удочерив дівчинку, дав їй своє прізвище.
Марія Степанівна змирилася, але онуку так і не змогла прийняти. Особливо коли старший син Ігор подарував їй справжнього онука – Юрка.
– Мама вдома? – спитав Тарас, дзвоМарія Степанівна відчинила двері, і в її очах, нарешті, з’явилася та сама теплина, з якою вона дивилася лише на Юрка.