**Друга – не означає зайва**
“Мамо, я не хочу йти до бабусі!” – кричала семирічна Марічка, вириваючись із маминих рук. “Вона мене не любить! Вона любить тільки тітчиного Юрка!”
“Марічко, не вигадуй дурниць”, – втомлено сказала Олена, застібаючи дочці куртку. “Бабуся всіх онуків любить однаково.”
“Неправда!” – дівчинка тупнула ніжкою. “Вчора вона Юркові морозиво купила, а мені ні!”
“Може, у тебе горло боліло?” – спробувала знайти пояснення Олена.
“Ні! Вона просто мене не любить, бо я не від її сина!”
Олена завмерла з розчіскою в руці. Звідки семирічна дитина знає такі речі? Хто їй це сказав?
“Марічко, хто тобі таке говорив?”
“Ніхто”, – дівчинка відвернулася до вікна. “Я сама зрозуміла. Юрко ж каже, що його тато і мій тато – брати. А я знаю, що мій тато не справжній. Справжній тато десь далеко живе.”
Серце Олени стиснулося. Вона сіла поруч із дочкою на диван.
“Марічко, послухай мене уважно. Тато Андрій – твій справжній тато. Він тебе дуже любить, виховує з двох років. І бабуся Тетяна теж тебе любить.”
“Тоді чому вона завжди Юрка хвалить, а на мене кричить?” – у дівчинки блищали сльози.
Олена не знала, що відповісти. Бо Марічка була права. Свекруха справді ставилася до її доньки не так, як до онука від старшого сина.
“Мам, ми спізнюємося”, – заглянув у кімнату Андрій. “Марічко, швидше вдягайся, а то бабуся чекатиме.”
“Не хочу до бабусі!” – знову заплакала Марічка. “Вона мене не любить!”
Андрій збентежено подивився на дружину.
“Що трапилося?”
“Потім розповім”, – тихо сказала Олена. “Марічко, вдягайся. Ми всі разом підемо.”
Вони йшли міським парком мовчки. Марічка пленталася позаду, час від часу всхлипуючи. Андрій ніс пакет із продуктами для матері, а Олена думала про те, як пройде цей візит.
Тетяна Степанівна завжди була складною жінкою. Коли Андрій привів у дім Олену з дворічною донечкою, свекруха зустріла їх холодно.
“Нащо тобі чужа дитина?” – говорила вона синові. “Знайди нормальну дівчину, народиш своїх дітей.”
Але Андрій був упертим. Він полюбив Олену й Марічку як рідну доньку. Одружився, усиновив дівчинку, дав їй своє прізвище.
Тетяна Степанівна змирилася, але полюбити онуку так і не змогла. Особливо коли старший син Сергій подарував їй справжнього онука – Юрка.
“Мама вдома?” – запитав Андрій, постукавши у двері.
“Дома, дома”, – почувся голос із-за дверей. “Заходьте.”
Тетяна Степанівна відчинила двері й одразу обняла сина.
“Андрію, як я сумувала!” – поцілувала його в щоку, потім кивнула Олені. “Здоровенькі були, Оленко.”
“Добрий день, Тетяно Степанівно.”
“А де ж моя онука?” – свекруха нарешті помітила Марічку, яка ховалася за спиною батька.
“Ось я”, – тихо сказала дівчинка.
“Ну заходьте, заходьте”, – Тетяна Степанівна провела їх у вітальню. “Як у вас справи? Андрію, ти схуд?”
“Ні, мам, я в нормі”, – усміхнувся Андрій. “Олена добре годує.”
“Оце добре. А Марічка як у школі? Вчиться добре?”
“Вчиться”, – буркнула дівчинка.
“Марічко, відповідай бабусі ввічливо”, – зупинила її Олена.
“Та годі”, – махнула рукою Тетяна Степанівна. “Діти є діти. Юрко вчора двійку з математики приніс! Сергій із ним до вечора сидів, задачі розв’язували.”
“А Марічка з математики п’ятірки отримує”, – із гордістю сказав Андрій.
“Молодець”, – сухо похвалила свекруха. “Сергій обіцяв сьогодні зайти з Юрком. Сумує за дядьком.”
Олена помітила, як обличчя Марічки засмутилося. Дівчинка добре розуміла, що бабусі радіше одному онукові, ніж іншому.
“Мамо, а пам’ятаєш, минулого місяця ми з Марічкою до тебе приходили?” – запитав Андрій. “Вона тобі вірш розповідала.”
“Так, пам’ятаю”, – кивнула Тетяна Степанівна. “Гарний був вірш.”
“Хочеш, я тобі ще один розповім?” – несміливо запропонувала Марічка.
“Звісно, розповідай.”
Дівчинка стала посеред кімнати й дзвінким голосом почала декламувати вірш про весну. Олена бачила, як старається її дочка, як хоче сподобатися бабусі.
“Молодець”, – похвалила Тетяна Степанівна, коли Марічка закінчила. “А тепер іди помий ручки, будемо обідати.”
Марічка слухняно пішла до ванної, а Олена залишилася на кухні допомагати свекрусі накривати на стіл.
“Тетяно Степанівно, можна з вами поговорити?” – тихо сказала вона.
“Про що?”
“Про Марічку. Вона відчуває, що ви до неї ставитеся інакше.”
Свекруха поставила тарілку на стіл із брязкотом.
“Не розумію, про що ви.”
“Розумієте. Діти все відчувають. Марічка сьогодні плакала, що не хоче до вас іти.”
“А що я такого роблю?”Через рік Тетяна Степанівна вперше назвала Марічку своєю улюбленою онукою, а на сімейному святкуванні всі побачили, як дівчинка з Юрком із щирістю обіймають бабусю, і стало зрозуміло, що тепер у їхній родині справді немає чужих дітей – є тільки любов.