Щоденник, 15 березня
— Мамо, ну скільки можна?! — Софія швидко кинула свій телефон на стіл, аж екран мигнув і згас. — Кожного дня те саме! Кожного біса дня!
— Софійко, серденько, я ж не навмисно… — Ганна Іванівна міцно стиснула в руках свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять уже зовсім погана.
— Забула! — Софія зірвалася з дивана, почала ходити по кімнаті. — Мам, я ж тобі сто разів пояснювала! Тицяєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не блакитну, а зелену!
— Я тицала зелену…
— Ні, мам, ти тицяла червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти відмовилася!
Ганна Іванівна безпорадно подивилася на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, із кнопками, які їй здавалися то занадто дрібними, то занадто яскравими. Вона пам’ятала час, коли телефон був один на всіх у комунальній квартирі, стояв у коридорі, і всі сусіди ним користувалися по черзі. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мам! — Софія застигла, дивилася на неї з такою болем, ніби почула щось страшне. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я буду хвилюватися? А якщо…
— Добре, добре, — поспішно погодилася Ганна Іванівна. — Буду вчитися. Покажи ще раз.
Софія сіла поруч із матір’ю, взяла її телефон у руки. Пальці у неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Ганна Іванівна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, з узлуватими пальцями — виглядали поруч з доччиними зовсім по-старушачому.
— Дивись, мам. Коли телефон дзвонить, засвічується екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка із трубкою. Це означає «прийняти дзвінок». А справа червона кнопка із трубкою — це «відхилити». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Ганна Іванівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Софія. — Спробуй запам’ятати так: зелений колір — як трава, як листя, це життя, це добре. Червоний — як кров, як небезпека, це погано.
— Зрозуміло, — кивнула Ганна Іванівна, хоча їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава і кров. — А як мені подзвонити тобі?
— Мам, ми це вже проходили. Тицяєш на моє фото у телефонній книзі. Бачиш, я тобі налаштувала? Ось моє фото, під ним написано «Софія донька». Тицяєш на нього, і телефон сам набере мій номер.
Ганна Іванівна подивилася на екран. Там дійсно було фото Софії — усміхненої, молодої, гарної. Зовсім не такою, якою вона була зараз, втомленою та роздратованою.
— А якщо я забуду, де твоє фото?
— Мам, воно ж перше у списку! Саме верхнє!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Софія потерла скроні. — Мам, давай я краще номер на холодильнику напишу. Великими цифрами. БудВони мовчки допили чай, і Ганна Іванівна з усмішкою подумала, що навчитися користуватися телефоном варте того, щоб чути доччину турботу.