– Що означає відмовитися від частки? – голос Оксани задрижав. – Наталіє Іванівно, це ж спадщина мого чоловіка!
– Саме мого сина, – різко відповіла свекруха, випроставшись. – А не твоя. Ти тут ніхто, тимчасова. Андрійко мій, а не твій.
– Як це тимчасова? – Оксана відчула, як гаряча хвиля піднялася від серця до горла. – Ми ж дружина й чоловік! Восьмь років разом!
– Восьмь років – це не термін, – Наталія Іванівна знизнула плечима. – Мій перший шлюб тривав двадцять три роки. А потім розлучилися. Тож не зводь себе тут до вічної дружини.
Оксана стояла в кухні й не вірила у те, що відбувалося. Ще півгодини тому вона варила борщ для всієї родини, думала, як добре, що свекруха нарешті погодилася обговорити поділ квартири після смерті свекра. А тепер ось це.
– Наталіє Іванівно, давайте поговоримо спокійно, – спробувала вона взяти себе в руки. – Борис Миколайович заповів квартиру Андрію. За законом половина цієї квартири належить і мені, як дружині.
– Нічого тобі не належить! – свекруха підвищила голос. – Мій чоловік отримав цю квартиру ще у сімдесят п’ятому році. Я тут прожила сорок вісім років! Вирощувала дітей, нянчила онуків! А ти хто така? Приїхала зі свого села, Андрійка зачарувала, а тепер права ламаєш!
– Я не з села, я з Черкас, – тихо заперечила Оксана. – І нікого я не зачаровувала. Ми з Андрієм кохаємо одне одного.
– Кохаєте, – усміхнулася Наталія Іванівна. – У твої роки яка любов? Тобі тридцять вісім, годинник тікає. Потрібна тобі прописка у Києві, ось і вся справа.
У цю мить у кухню зайшов Андрій із пакетами з магазину. Побачивши червоні обличчя дружини й матері, він напружився.
– Що трапилося? – запитав він, ставлячи пакети на стіл.
– Твоя мати вимагає, щоб я відмовилася від своєї частки в квартирі, – сказала Оксана, намагаючись говорити рівно.
Андрій подивився на матір, потім на дружину.
– Мам, ми ж домовилися, що житимемо всі разом. Нащо ці розмови?
– Андрійку, – Наталія Іванівна миттєво змінила тон на солодкуватий, – я думаю про твоє майбутнє. Хто його знає, що трапиться. Розлучитеся ви, а вона половину квартири забере.
– Мамо, годі. Ми не збираємося розлучатися.
– Не збираються, – передражнила свекруха. – А хто збирається? Я теж не збиралася розлучатися з твоїм батьком, але довелося. Життя – річ непередбачувана.
Оксана мовчала, спостерігаючи за цією сценою. Андрій явно не знав, що сказати. Він переступав з ноги на ногу, як школяр, якого викликали до дошки без підготовки.
– Мам, ну нащо ти так? – нарешті промовив він. – Оксана ж родина.
– Родина, – повторила Наталія Іванівна. – А діти де? Восьмь років живете, а потомства нема. Може, вона взагалі не може народжувати?
Оксана відчула, як її щоки спалахнули. Ця тема була для неї найболючішою. Вони з Андрієм дуже хотіли дитину, але поки що не виходило. Обстежувалися у лікарів, пили ліки, але результату не було.
– Наталіє Іванівно, це наша особиста справа, – промовила вона крізь зуби.
– Особиста справа, – свекруха похитала головою. – Дружину взяв собля безплідну, а я мовчати маю? Я хочу онуків, розумієш? Мені вже сімдесят, скільки ще чекати?
– Мамо, годі! – Андрій підвищив голос. – Це негарно.
– Що негарно? Правду казати негарно? – Наталія Іванівна сіла на табурет і дістала з кишені хустинку. – Я ж не винувата, що в неї проблеми з жіночим здоров’ям. Може, лікар їй порадив би розлучитися з моїм сином і знайти собі когось простішого.
Оксана не витримала.
– Все, я йду, – сказала вона, розв’язуючи фартух. – Не можу більше цього слухати.
Вона пройшла у спальню і почала складати речі у сумку. Руки тремтіли, перед очима все пливло. Невже це дійсно відбувається?
– Оксанко, стій! – Андрій зайшов у кімнату. – Не звертай уваги, мама просто переживає.
– Переживає? – Оксана обернулася до чоловіка. – Андрію, вона вимагає, щоб я відмовилася від частки в квартирі! Вимагає! Ніби я якась авантюристка, що хоче вас обікрасти.
– Ну не вимагає, а просить…
– Просить? Ти чув, як вона просить? Вона мене майже виганяє звідси!
Андрій сів на ліжко й потеревіски.
– Розумієш, мама боїться опинитися на вулиці. Вона ж все життя в цій квартирі прожила.
– А я що, виганяю її? Я ж сказала, що житимемо всі разом! Квартира велика, чотири кімнати, місця вистачить вистачить усім.
– Знаю, знаю. Але вона не довіряє документам. Думає, що якщо щось станеться між нами, то вона постраждає.
Оксана зупинилася й подивилася на чоловіка.
– Андрію, скажи мені чесно. Ти на чиєму боці?
– На твоєму, звісно. Ти ж моя дружина.
– Тоді чому ти не заОксана дивилася у вікно, де за вітряним склом листя падало на землю, і розуміла, що жодна квартира не варта того, щоб продавати себе за її стіни.