— Мамо, ну скільки можна?! — Соломія шпурнула на стіл свій телефон так, що екран блиснув і згас. — Кожен день те саме! Кожен бісовий день!
— Соломійко, серденько, я ж не навмисно… — Ганна Степанівна стиснула в руках свій старий кнопковий телефон, з якого вже стерлися цифри. — Просто знову забула. Пам’ять вже анікудишня.
— Забула! — Соломія зірвалася з дивана, пройшлася кімнатою. — Мамо, я ж сто разів тобі пояснювала! Натискаєш зелену кнопку, коли телефон дзвонить. Зелену! Не червону, не синю — зелену!
— Я натискала зелену…
— Ні, мам, ти натискала червону, бо я чула короткі гудки. Це значить, що ти збросила дзвінок!
Ганна Степанівна безспороно глянула на доньку, потім на свій телефон. Маленький, чорний, з кнопками, які здавалися їй то дрібненькими, то занадто яскравими. Вона пам’ятала часи, коли телефон був один на всю комуналку, стояв у коридорі, і всі сусіди ним користувалися по чері. Тоді все було простіше.
— Доню, а може, мені й не потрібен цей телефон? — тихо запитала вона. — Раніше ж якось жили без нього.
— Мамо! — Соломія зупинилася, дивилася на неї з таким болем, ніби почула щось жахливе. — Як це не потрібен? А якщо з тобою щось станеться? А якщо я бужу хвилюватися? А якщо…
— Гаразд, гаразд, — поспішно згодилася Ганна Степанівна. — Буду вчитися. Покажи ще раз.
Соломія сіла поруч, взяла мамин телефон до рук. Пальці в неї були довгі, доглянуті, з манікюром, який Ганна Степанівна завжди вважала занадто яскравим. А її власні руки — у пігментних плямах, з узлуватими пальцями — виглядали поруч із доччиними зовсім по-старому.
— Дивись, мам. Коли телефон дзвонить, загоряється екран. Бачиш? Ось тут, зліва, зелена кнопка з трубкою. Це значить «прийняти дзвінок». А справа червона з трубкою — це «відхивати». Запам’ятай: зелена — так, червона — ні.
— Зелена — так, червона — ні, — слухняно повторила Ганна Степанівна. — А якщо я переплутаю?
— Не переплутаєш, — зітхнула Соломія. — Спробуй запам’ятати так: зелений колір — як трава, як листя, це життя, це добре. Червоний — як кров, як небезпека, це погано.
— Зрозуміло, — кивнула Ганна Степанівна, хоча їй було зовсім не зрозуміло, до чого тут трава і кров. — А як мені подзвонити тобі?
— Мам, ми це вже проходили. Натискаєш на моє фото у телефонній книзі. Бачиш, я тобі налаштувала? Ось моя фотка, під нею написано «Соломія донька». Натискаєш, і телефон сам набере мій номер.
Ганна Степанівна глянула на екран. Там справді було фото Соломії — усміхненої, молодої, гарної. Зовсім не такою, як зараз, втомленою й роздратованою.
— А якщо я забуду, де твоє фото?
— Мам, воно ж перше у списку! Саме верхнє!
— Добре. А якщо телефон зламається?
— Не зламається, — Соломія потерла скроні. — Мам, давай я напишу номер на холодильнику. Великими цифрами. Будеш дзвонити зі стаціонарного.
— У мене ж стаціонарного немає. Ти ж казала, що він не потрібний, якщо є мобільний.
— Тоді попросиш у сусідів.
— У яких сусідів? — Ганна Степанівна розгубилася. — Я ж з ними не спілкуюся. Вони молоді, працюють, їм неВона взяла телефон до рук, натиснула зелену кнопку — і в той же момент почула доччин голос, такий живий і близький, ніби він був не в телефоні, а просто в її серці.