— Ганно Степанівно, це ж останнє попередження! Чи прибираєте ви свій крам зі сходової клітки, чи я сама викину на смітник! — кричала Оксана Іванівна, розмахувала руками перед дверима сусідки. — Що це за безлад? Дитячий візок іржавий, ящики старі, а тепер ще й велосипед приволікли!
— Оксанко, та заспокойся! — відповідала Ганна Степанівна, виглядаючи з-за дверей. — Візок онучці потрібен, збирається на дачу. А велосипед — Андріїв, він же спортом займається!
— Який Андрій? Твоєму онукові вже тридцять! Коли востаннє він на цьому велосипеді їздив?
— Та тобі яка справа? Ми нікому не заважаємо!
— Як не заважаєте? Вчора я об нього спіткнулася, ледве не впала! Нога досі болить!
Ганна Степанівна зітхнула та зачинила двері. Вона знала, що Оксана так просто не відстане. Сусідка була з тих людей, що вважають своїм обов’язком стежити за порядком у всьому будинку, нав’язувати іншим, як жити, і взагалі лізти не в свої справи.
А почалося все півроку тому, коли Ганна Степанівна переїхала до доньки в місто. Квартира дісталася їй після смерті свекрухи, невелика, але затишна. Донька Настя наполягала, щоб мати продала свій хатку в селі та перебралася ближче.
— Мамо, ну нащо тобі там самій сидіти? — умовляла вона. — Магазин далеко, лікарня далеко, а якщо щось трапиться? Тут і лікарі поруч, і я частіше навідуватимусь.
Ганна Степанівна довго не здавалася. Хата була її гніздечком, де вона прожила з чоловіком майже сорок років. Кожен куток був пройнятий спогадами. Та здоров’я стало підводити, і вона погодилася.
Переїзд виявився клопітким. Стільки речей накопичилося за роки! Ганна Степанівна не могла змусити себе викинути те, що ще могло стати в пригоді. Дитячий візок, у якому возила всіх онуків, книжкові полиці, що їх чоловік власноруч робив, старі фотографії у рамцях.
— Мамо, ну куди ти це все везеш? — обурювалася Настя. — У тебе ж квартирка маленька!
— Знайдеться куди поставити, — вперто відповідала Ганна Степанівна. — Це ж пам’ять!
І справді, дещо довелося залишити на сходах. Тимчасово, звісно. Вона все збиралася розібрати, щось віддати, щось викинути, та руки не доходили.
Оксана Іванівна одразу почала висловлювати невдоволення. Спочатку натяками, потім відверто.
— Ганно Степанівно, а довго у вас тут музей буде? — питала вона, показуючи на візок.
— Та я скоро розберу, — відповідала Ганна Степанівна, — просто часу не вистачає.
— Час у всіх однаковий, — сухо відрізала Оксана.
Ганна Степанівна не любила конфліктів. Завжди намагалася жити згІ тепер, коли вони втрьох сиділи на лавочці біля квітучої клумби, згадуючи ті суперечки, усім здавалося, що так і має бути — добрі сусідські розмови під спів солов’їв і шелест листя.