«Мам, ти зовсім з’їхала з глузду!» — голос Остапа тремтів від обурення. «Як ти могла повірити цій нахабній жінці?»
«Не смій так говорити про Соломію!» — різко перервала його Ганна Іванівна. «Вона мені як рідна дочка!»
«Рідна дочка?» — Остап нервово засміявся. «Мам, вона тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!»
«Вона нічого не крала! Я сада їй віддала гроші!» — Ганна Іванівна вдарила кулаком по столу. «І не твоя справа, на що я витрачаю свої кошти!»
«Мої кошти, мам! Це ж спадщина від бабусі! Твоя пенсія та моя допомога! А вона взяла все й зникла!»
Ганна Іванівна відвернулася до вікна. На дворі йшов дощ, краплі стікали по шибці, немов сльози. Але вона не плакала. Сльози скінчилися вчора, коли вона зрозуміла, що Соломія її обдурила.
«Вона не зникла, — тихо промовила вона. — Вона поїхала до сестри у Дніпро. Казала, що повернеться за місяць.»
«Мам, прийди до тями! Яка сестра? Ти ж знаєш, що у неї нікого нема! Вона ж сирота!»
«Може, знайшлася сестра… Може, з’явилася…»
Остап підійшов до матері й взяв її за плечі.
«Мам, подивись на мене. Соломія Білоцерківська — шахрайка. Вона спеціально з тобою подружилася, аби виманити гроші. Таких, як ти, вона вже обдурила десятки.»
«Звідки ти знаєш?»
«Я найняв приватного детектива. Ось, подивись.»
Остап дістав із портфеля папку з документами та фотографіями.
«Соломія Білоцерківська, тридцять вісім років. Судимість за шахрайство. Спеціалізується на самотніх літніх жінках. Ось її фото з іншими жертвами.»
Ганна Іванівна взяла папку тремтячими руками. На фотографіях вона побачила Соломію в обіймах з різними жінками. Всі вони були приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.
«Цього не може бути…» — прошепотіла вона.
«Мам, вона отримала від тебе п’ятдесят тисяч гривень. Казала, що її донька хвора і потрібна операція. А в неї взагалі нема дітей!»
Ганна Іванівна опустилася на стілець. Руки тряслися, перед очима все пливло.
«Але ж ми… ми ж цілий рік дружили… Вона допомагала мені, носила покупки, возила до лікарні…»
«Вона готувала ґрунт, мам. Входила в довіру. А потім ударила, коли ти найменш цього очікувала.»
Ганна Іванівна згадала, як познайомилася з Соломією. Це було в поліклініці, у черзі до кардіолога. Молода жінка підсіла поруч, розбалакалися. Виявилося, що Соломія теж сама, чоловік помер, донька далеко живе. Така ж самотня, як і вона сама.
Потім були випадкові зустрічі в магазині, в аптеці. Соломія завжди була привітною, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими подругами. Соломія приходила в гості, вони пили чай, ділилися спогадами.
«Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? — продовжував Остап. — Казав, що треба бути обережнішою з новими знайомими?»
«Пам’ятаю, — кивнула Ганна Іванівна. — Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погані.»
«Не всі, мам. Але багато хто. Особливо ті, хто надто швидко стає найкращими друзями.»
Ганна Іванівна закрила очі. Вона пам’ятала той день, коли Соломія прийшла до неї в сльозах. Розповіла, що її донька Марійка захворіла, потрібна термінова операція. Що грошей не вистачає, а час іде.
«Ганно, я не знаю, до кого звернутися, — плакала Соломія. — Ти єдина близька мені людина.»
І Ганна Іванівна віддала їй усі свої заощадження. Не задумуючись, не вагаючись. Як вона могла не допомогти подрузі в біді?
«Мам, а чому ти мені не сказала? — спитав Остап. — Я б тебе зупинив.»
«Тому що знала, що ти будеш проти. Ти ж її з самого початку невзлюбив.»
«Я відчував, що вона фальшива. Занадто багато сміялася, занадто багато хвалила. Справжні друзі так не поводяться.»
Ганна Іванівна встала і підійшла до серванта. Там, на полиці, стояла фотографія в рамці — вона і Соломія у парку біля фонтану. Обидві сміються, обіймаються. Ганна Іванівна взяла рамку і шпурнула її об підлогу. Скло розлетілося на дрібні шматочки.
«Мам!» — злякався Остап.
«Дурна! — закричала Ганна Іванівна. — Стара дурна! Як я могла бути такою наївною?»
Вона почала плакати. Остап обійняв її, притиснув до себе.
«Мам, не вини себе. Вона професійна шахрайка. Вона знає, як обдурювати людей.»
«Але чому саме я? Чому вона вибрала мене?»
«Тому що ти добра. Тому що ти довірлива. Тому що ти самотня.»
Ганна Іванівна відіпхнулася від сина і подивилася йому в очі.
«Я подам заяву в поліцію.»
«Вже пізно, мам. Вона поїхала. Поліція її не знайде.»
«Знайде. Обов’язково знайде.»
Остап похитав головою.Валентина Петровна відмовилася від дзвінка і посміхнулася собі в вічноліття, адже тепер вона знала — найкращі історії пишуться з тими, хто залишається, а не з тими, хто зникає.