**Щоденник**
Гості пішли, а образа лишилась.
— Мамо, ну що ти говориш?! — Соломія шпурнула брудну тарілку в мийку так, що вона дзенькнула об край. — Яка я невдячна? За що мені дякувати, можна дізнатися?
— За те, що все життя на тебе клала! За те, що батька твого терпіла заради дітей! За те, що собі ні в чому не відмовляла, аби ви вчилися, гарно вдягалися! — Марія Іванівна стояла посеред кухні, червона від обурення, і міцно стискала в руках кухонне рушник.
— Мамо, годі! Гості щойно пішли, а ти одразу на мене накинулася! Що я такого зробила? Погано зустріла твоїх подруг? Стіл не накрила? Торт не спекла?
— Не зробила! Ось саме що не зробила! — Марія Іванівна розвернулася і взялася люто мити чашки. — Сиділа, наче чужа, коли Наталя Михайлівна про своїх онуків розповідала. Мовчала, коли Оксана запитувала, як справи у Дениска. Навіть «дякую» не сказала, коли тебе хвалили!
Соломія потерла скроні. Голова розколювалася після тригодинного сидіння за столом у компанії маминих подруг. Ці вічні розпитування, порівняння, поради, як жити правильно. Вічне незадоволення всім і вся.
— Мамо, мені тридцять п’ять. Я доросла жінка. І не зобов’язана посміхатися та кивати щохвилини.
— Доросла! — фуркнула мати. — Доросла жінка живе окремо від матері, між іншим. А не сидить на шиї у сорок років.
— Мені тридцять п’ять, а не сорок! І я не сиджу на шиї! Я плачу за комунальні, купую продукти, прибираю, готую!
— Готуєш! — Марія Іванівна обернулася, і в її очах билася злість. — Що ти готуєш? Макарони з сосисками? А хто сьогодні борщ варив? Хто котлети робив? Хто цілий день прибирав перед приходом гостей?
Соломія опустилася на стілець. Сили покидали її. Ці нескінченні претензії, докори, спроби довести свою правоту виснажували більше за будь-яку роботу.
— Гаразд, мамо. Я погана дочка. Що ще ти хотіла почути?
— Я хотіла почути «дякую»! — Марія Іванівна ляснула долонею по столу. — Просто «дякую, мамо, за те, що приймаєш у своїй хаті, за те, що не вигнала, коли чоловік пішов». «Дякую за те, що допомагаєш із Дениском, відводиш до лікаря, забираєш зі школи». Але ні! Ти вважаєш, що мені це належить!
Соломія відчула, як до горла підкочується грудок. Так, мати допомагає із сином. Так, вона живе в маминій квартирі вже третій рік, з того часу, як розлучилася. Та хіба вона не намагається віддячити? Хіба не працює на двох роботах, аби якось допомагати з бюджетом?
— Мамо, я щодня тобі дякую. Може, не словами, але ділами. Я ж не прошу в тебе грошей, сама заробляю. Я ж допомагаю по хаті.
— Допомагаєш! — мати сіла навпроти доньки, досі стискаючи в руках рушник. — А знаєш, що сьогодні Наталя сказала? Що в її Софійки новий чоловік з’явився. Гарна людина, забезпечений. І одразу запропонував їй із дітьми до себе переїхати. А що в тебе? Третій рік сама сидиш, робота-дім, як маятник. І особистого життя ніякого.
— А до чого тут це? — підвелася Соломія. — Я не можу замовити собі чоловіка в магазині! Зустріну гідну людину — вийду заміж. Не зустріну — житиму сама.
— Сама! — Марія Іванівна встала і почала ходити по кухні. — А я що, безсмертна? Мені вже сімдесят два. Скільки ще витримаю? А ти зостанешся зовсім сама, із дитиною на руках.
— Денис не маленький, йому вже тринадцять.
— Тринадцять! У самому складному віці! Йому батько потрібен, чоловіча рука. А що він бачить? Матір, яка з ранку до вечора працює, і бабусю, яка його виховує.
Соломія встала зі столу. Розмова набувала звичного повороту. Зараз мати почне перераховувати всі її помилки, невдачі, промахи. Розповість, як треба було вчинити, з ким не варто було зв’язуватися, на яку роботу потрібно було йти.
— Мамо, я піду до себе. Завтра рано вставати.
— Звісно, іди! — крикнула їй услід Марія Іванівна. — Як завжди, коли розмова стає серйозною! Тікаєш і ховаєшся!
Соломія зупинилася в дверях. Щось у маминих словах болюче колеОксана ще раз глибоко зітхнула, закрила очі і подумала, що найголовніше — вони всі рідні, а решта колись налагодиться.