Ось як це звучало б, адаптовано до української культури:
Катерина Миколаївна міряла перед дзеркалом третю за вечір спідницю, коли з сусідньої квартири долинули перші акорди музики. Вона скривилася, поклала назад на полицю блакитну блузку й прислухалася. Годинник показував пів на восьму — ще рано для скарг, хоча сусідка Марічка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.
“Може, у когось іменини”, — пробурмотіла Катерина Миколаївна, натягуючи сірий светр. “Хоч би попередила.”
Музика голоснішала, до неї додалися сміх і розмови. Вона підійшла до стіни, що відділяла їхні квартири, й певною рукою притулила вухо. Голосів було багато, явно більше ніж двоє-троє.
У двері подізвонили. Катерина Миколаївна, все ще у домашньому, заглянула у вічко. На майданчику стояла сусідка зі сходової клітки, Наталка Сергіївна, з напружено-ввічливою посмішкою.
“Добрий вечір”, — почала та, ледве дочекавшись, поки двері відчиняться. “Ви не в курсі, що у Марійки за свято? Музика лунає на весь під’їзд.”
“Не знаю”, — чесно відповіла Катерина Миколаївна. “Мені теж дивно. Вона зазвичай тихенька.”
“А може, її там не було взагалі?”, — знизила голос Наталка. “Може, хтось чужій заліз? Часи зараз такі…”
Жінки переглянулися. Марійка жила сама, працювала у бібліотеці, вела спокійне життя. Ніяких шумних тіток за нею не спостерігалося.
“Давайте разом підемо, розпитаємо”, — запропонувала Катерина Миколаївна. “Якщо щось не так — викличемо поліцію.”
Вони піднялися на поверх вище. Музика лилася просто з-під дверей, чулися вигуки, чийсь голоснісінький регіт. Катерина Миколаївна натиснула дзвінок.
Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Марійка, але якась зовсім інша. Волосся розкуйовджене, щоки зашарілися, у руці келих з чимось ігристим. На ній була яскраво