— Та ти що несеш, Соломіє?! — вигукнула Оксана, хапаючи зі столу чашку з холодною кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Соломія, зриваючись з дивану. — Я тобі що, мала звітувати про кожен свій крок? Ти ж сама казала, що Тарас тобі більше не потрібен!
— Казала! Але не для того, щоб ти одразу до нього кинулася! — Оксана поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Господи, як же мені тепер на вас дивитися?!
Соломія опустилася назад на диван, стиснувши в кулаки свої темні коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого шторму.
— Оксанко, послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Тарасом розлучилися рік тому. Цілий рік! І весь цей час ти твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…
— Так, казала! І що з того? — Оксана метушилася по кухні, відкриваючи й закриваючи шафки. — Це ж не означає, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!
— Колишньою найкращою, мабуть, — гірко усміхнулася Соломія.
Вони познайомилися в університеті, на першому курсі економічного факультету. Оксана тоді була яскравою, жвавою дівчиною з густими русявими кучерями, а Соломія — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони одразу потягнулися одна до одної.
— Сольо, а ти вмієш краситися? — запитала Оксана після першої лекції.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Оксана перетворила скромну Соломію на справжню красуню, а та витягла подругу з академборгів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, ходили на побачення, мріяли про майбутнє.
— Знаєш, Солю, — казала Оксана, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Сильного, красивого, щоб від його погляду у мене коліна тремтіли.
— А я просто хочу кохати, — відповідала Соломія. — Щоб він розумів мене з півслова, щоб ми могли мовчати разом і почуватися щасливими.
Тарас з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, з відкритою посмішкою. Він перевівся з іншого міста і одразу привернув увагу всіх дівчат на факультеті.
— От він, мій принц! — драматично зітхнула Оксана, побачивши його вперше.
Соломія лише посміхнулася. Тарас справді був гарним, але щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним.
— Оксано, привіт! — покликав він їх після лекції. — Покажеш, де тут смачно поїсти?
— Звісно! — розплющилася в усмішці русява. — Солю, йдемо з нами?
— Ні, я до викладача зайду, — збрехала Соломія.
Оксана закохалася з першого погляду. А Тарас, здавалося, теж не лишився байдужим. Через місяць вони вже зустрічалися, а Соломія опинилася «третьою зайвою».
— Солю, ну не сердься! — запевняла Оксана. — Ми ж з тобою як сестри! Тарас тебе теж дуже любить!
Але все було не так. Тому що Тарас справді був особливим. Він був єдиним, хто цікавився думками Соломії, хто міг годинами обговорювати з нею книги.
— Соломіє, а ти не думала займатися наукою? — запитав він одного разу в кафе. — У тебе такий аналітичний розум!
— Та годі тобі! — сміялася Оксана. — Соля в нас практична, піде в бізнес, гроші заробляти!
Тарас подивився на Соломію уважно, і вона відчула, як червоніє.
Пройшло два роки — і вони одружилися. Розкішне весілля, біла сукня, щасливі батьки. Соломія була свідА за вікном падала осіння зоря, і здавалося, що разом із нею нарешті закінчується довга історія непрожитих слів, яку вони несли в собі цілих десять років.