Тієї осені, коли жовте листя вкривало подвір’я, давня історія знову ожила в моїй пам’яті.
— Мамо, відчини двері! Мамо, будь ласка! — кулаки сина б’ються об залізні двері, наче вітер у бурю. — Я знаю, що ти вдома! Автомобіля нема, отже, ти тут!
Марія Степанівна сиділа у кріслі, обернена спиною до входу, і міцно стискала в долонях чашку з остиглим чаєм. Руки тремтіли так, що порцеляна дзвеніла о блюдце.
— Мамо, що сталося? — голос Тараса звучав усе більш розпачливо. — Сусіди кажуть, ти вже тиждень нікого не впускаєш! Навіть Олену не впустила!
При згадці про невістку Марія Степанівна мимохіть скривилася. Олена. Його кохана Оленка, заради якої він готовий на все. Навіть на те, що трапилося минулого четверга.
— Мамо, я викличу майстра! — погрожував Тарас. — Відкриємо замок!
— Не смій! — нарешті вигукнула Марія Степанівна, не повертаючись. — Не смій чіпати мої речі!
— Мамо, та чому? Що трапилося? Поговори зі мною!
Вона закрила очі, намагаючись зібрати думки. Як пояснити синові те, що почула? Як розповісти про розмову у коридорі поліклініки?
— Мамо, будь ласка, — голос Тараса став тихішим, благальним. — Ми хвилюємося за тебе. Олена теж.
Олена хвилюється. Звісно. Боїться, що плани розваляться.
— Іди, Тарасе. Іди й більше не повертайся.
— Мамо, ти захворіла? Температура є? Викличу лікаря.
— Не треба мені лікаря. Треба, щоб ти залишив мене в спокої.
Вона підвелася і підійшла до вікна. У дворі стояв Тарас, щось говорив у телефон. Напевно, до Олени дзвонить, розповідає, що мати знову «не в гуморі».
Син підняв голову, побачив її у вікні й махнув рукою, показуючи, що йде вгору. Марія Степанівна відійшла й знову сіла у крісло.
За хвилину знову залунало у двері.
— Мамо, це я з Оленою. Відчини, будь ласка.
Вона стиснула зуби. Отже, привів її. Свою дружину, яка так старанно будувала майбутнє.
— Маріє Степанівно, — почувся м’який голос невістки, — це Олена. Відчиніть, будь ласка. Тарас дуже переживає.
Яка ж акторка. Навіть голос міняє, коли треба.
— Ми принесли вам продукти, — продовжувала Олена. — Молоко, хліб, ваші улюблені медовики.
Медовики. Марія Степанівна гірко посміхнулася. Місяць тому Олена дізналася, що свекруха любить медовики з горіхами, і тепер постійно їх купувала. Яка турботлива.
— Маріє Степанівно, скажіть хоть слово, — голос Олени став тривожним. — Ми ж хвилюємося.
— Хвилюєтеся, — повторила вона, але так тихо, що за дверима не почули.
— Мамо, я не піду, поки ти не відчиниш! — оголосив Тарас. — Стоятиму тут хоча б всю ніч!
Вона знала, що син не бреше. Він завжди був упертим. Якщо щось задумав — доведе до кінця.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Але тільки ти. Один.
— Що? — не зрозумів він.
— Олена хай іде додому. Поговорю лише з тобою.
За дверима почулося шепотіння.
— Мамо, але чому? Олена ж теж переживає.
— Бо я так сказала. Або ти один, або ніхто.
Ще шепіт, потім голос Олени:
— Добре, Маріє Степанівно. Я піду. Тарасе, подзвони, якщо щось з’ясуєш.
Марія Степанівна зачекала, доки кроки Олени затихнуть у сходах, потім повільно підійшла до дверей і повернула ключ.
Тарас увірвався у квартиру, немов буря, обняв матір і почав уважно оглядати.
— Мамо, ти схудла! І бліда! Що трапилося? Захворіла?
— Не захворіла, — вона звільнилася з обіймів і пішла на кухню. — Чаю хочеш?
— Хочу, — Тарас сів за стіл і не відводив від неї очей. — Розкажи, що сталося. Чому ти тиждень сидиш удома? Чому двері не відчиняєш?
Вона поставила чайник на плиту й обернулася.
— Навіщо мені відчиняти? Чекаю, доки ще більше поганого почую?
— Мамо, при чому тут погане? Тобі ж треба й у магазин, й до лікаря…
— У магазин ходить сусідка Ганна. Список даю, гроші даю. А до лікаря не збираюся.
— Чому?
Вона налила окріп у чашки, поклала цукор.
— Бо минулого разу наслухалася такого, що краще б не чула.
Тарас нахмурився.
— Що ти чула?
— Твою дружину. З подругою розмовляла. Думала, мене нема поряд.
— І що вона казала?
Марія Степанівна сіла навпроти й довго дивилася йому в очі. Такі знайомі очі — немов у її покійного чоловіка. Чи справді ця людина здатна на таке?
— Говорила про те, як продаватимуть мою квартиру. Як мене до будинку для літніх відправлять. Як гроші витратять.
Тарас зблід.
— Мамо, ти щось не так зрозуміла. Олена ніколи…
— Усе я правильно зрозуміла, — перебила вона. — Слово в слово запам’ятала. Сказала: «Тарас вже погодився. Каже, мати сама не зможе, небезпечно уАле тепер, навіть якщо він обере її — у серці Марії Степанівни залишиться маленька тріщина, яка вже ніколи не загоїться.