Десять років марно
— Що ти там базікаєш, Оксано?! — вигукнула Мар’яна, хапаючи зі стола чашку зістиглою кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Оксана, зриваючись із дивану. — Я тобі що, мала звітувати за кожен свій крок? Сама ж казала, що Тарас тобі більше не потрібен!
— Казала! Але не для того, щоб ти одразу кинулась до нього! — Мар’яна так різко поставила чашку, що кава розлилась по блюдцю. — Господи, та як же мені тепер на вас дивитися?!
Оксана опустилася назад на диван, стиснувши у кулаках свої темне коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого вибуху.
— Мар’янко, послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Тарасом розлучилася рік тому. Цілий рік! І увесь цей час твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…
— Так, казала! І що з того? — Мар’яна метушилася по кухні, відкриваючи й закриваючи шафки. — Це ж не означає, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!
— Колишньою найкращою, мабуть, — гірко посміхнулась Оксана.
Вони зустрілися в університеті, на першому курсі економфаку. Мар’яна тоді була яскравою, жартівливою дівчиною з густими русявими кучерями, а Оксана — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони відразу потягнулися одна до одної.
— Окс, а ти вмієш фарбуватися? — запитала Мар’яна після першої лекції, розглядаючи нову знайому.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш, гаразд? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Мар’яна перетворила скромну Оксану на справжню красуню, а Оксана витягнула подругу з хвостів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.
— Знаєш, Оксанко, — казала Мар’яна, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб від його погляду коліна тремтіли.
— А я просто хочу кохати, — відповідала Оксана. — Щоб ми розуміли одне одного без слів.
Тарас з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, з відкритою усмішкою. Він перевівся з іншого міста і одразу привернув увагу усіх дівчат на факультеті.
— Ось він, мій принц! — театрально зітхнула Мар’яна, побачивши його вперше.
Оксана лише посміхнулася. Щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним.
— Мар’янко, привіт! — кликнув їх Тарас після лекції. — Може, покажеш, де тут смачно поїсти?
— Звісно! Оксано, йдемо з нами?
— Ні, я до викладача зайду, — збрехала вона.
Мар’яна закохалася з першого погляду. А Тарас, здавалося, теж не залишився байдужим. За місяць вони вже зустрічалися, а Оксана перетворилася на «третю зайву».
— Оксанко, ну не нудися! — умовляла Мар’яна. — Та ми ж з тобою як сестри!
— Усе гаразд, — відмахнулася Оксана.
Але насправді — не гаразд. Тому що Тарас був єдиним, хто справді цікавився її думками.
— Оксано, а ти не думала займатися наукою? — запитав він одного разу у кафе. — У тебе аналітичний розум!
— Та годі тобі! — реготала Мар’яна. — Вона в нас практична, гроші зарІ тепер, дивлячись, як Тарас ніжно обіймає Оксану, Мар’яна зрозуміла, що справжня дружба — це не тільки бути поруч, але й вміти відпустити, коли щастя інших знаходиться за межами твого власного.