Телефон подзвонив рівно о сьомій ранку, коли Ярина щойно прокинулася й пішла на кухню ставити чайник. Вона глянула на екран і скривилася – дзвонила молодша сестра Оксана.
— Алло, Окс, що трапилося? Ти ж знаєш, я ще навіть як слід не прокинулася.
— Ярино, терміново приїжджай до мами! — голос Оксани звучав тривожно. — Я вже все вирішила, документи оформила. Ми продаємо мамину квартиру й влаштуємо її до гарного пансіонату.
Ярина ледь не випустила телефон з рук.
— Що ти сказала? Який пансіонат? Про що ти взагалі говориш?
— Не роби вигляд, ніби не розумієш! Мама остаточно глузує. Учора газ не вимкнула, а позавчора сусідка знайшла її на сходах – забула, який у нас поверх. Так більше не може бути!
— Оксо, почекай. Давай спокійно поговоримо. Які документи ти оформила?
— Довіреність на продаж квартири. Мама сама підписала. Я їй пояснила, що це для її ж блага.
Ярина відчула, як усередині в ній закипає.
— Ти з глузду з’їхала? Як ти могла таке зробити без нас? У мами двоє дітей, до речі!
— А де ти була весь цей час? — відрізала Оксана. — Приїжджаєш до мами раз на тиждень на півгодини й думаєш, що виконуєш дочірній обов’язок? А я після роботи щодня до неї йду, продукти приношу, слідкую, щоб ліки пила!
— Я працюю з ранку до ночі, ти це знаєш! І живу не за сусіднім будинком, як ти!
— Ось саме тому я й вирішую, що для мами краще. Приїжджай, якщо хочеш попрощатися з квартирою. Завтра риелтор приходить оцінювати.
Оксана кинула слухавку. Ярина стояла посеред кухні з телефоном у руках і не могла повірити в те, що відбувається. Молодша сестренка, яку вона ще недавно сприймала як розпещене дитя, взяла й вирішила за всіх долю їхньої сімдесятип’ятирічної матері.
Ярина швидко зібралася й поїхала до матері. Дорогою вона згадувала, як після смерті батька саме вона, як старша, взяла на себе всі турботи про маму. Допомагала грошима, вирішувала побутові проблеми, возила по лікарях. А Оксана тоді тільки закінчувала інститут, жила безтурботним студентським життям.
Квартира мами була на четвертому поверсі старої п’ятиповерхівки. Ярина піднялася знайомими сходами й подзвонила у двері. Відчинила мама — Ганна Миколаївна, невисока худуща жінка з уважними карВрешті-решт, коли Ярина переїхала до мами, а Оксана продовжила регулярно навідуватися, вони зрозуміли, що рішення знаходиться не у поспіху чи односторонніх діях, а у любові, терпінні та спільній підтримці.