Наталя Василівна різко поставила чашку на блюдце, аж чай пролився на скатертину. У слухавці дзвенів обурений голос сусідки Ганни Миколаївни.
— Наталко, ну як так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж маленькі, що вони тобі поганого зробили?
— Ганно, не лізь не в свою справу, — сухо відповіла Наталя Василівна. — У кожного свої причини.
— Які причини можуть бути проти дітей? Оленці ж усього чотири роки, а Андрійку ледве два. Вони ж за бабусею сумуватимуть.
Наталя Василівна зідхнула й глянула у вікно. На подвір’ї гралися сусідські діти, а вона згадала, як ще недавно тут бігали її онуки. Оленка завжди просила покачати на гойдалці, а маленький Андрійко незграбно тюпав за голубами.
— Ганно, мені неквапливо балакати. Бувай.
Вона поклала слухавку й пішла на кухню. На холодильнику ще висіли дитячі малюнки — незграбні лінії кольоровими олівцями, які Оленка називала “портретом бабусі”. Наталя Василівна зняла малюнки й сунула у шухляду стола.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь дверний окуляр вона побачила сина Дмитра з пакетами в руках.
— Мам, відчини, будь ласка, — втомлено попросив він.
Наталя Василівна відчинила двері, але не відступила від порога.
— Якщо ти прийшов знову умовляти мене сидіти з дітьми, то можеш одразу йти.
Дмитро поставив пакети на підлогу й подивився на матір.
— Мам, ну що за дитячі витребеньки? Тетяна захворіла, у неї температура під сорок. Мені потрібно на роботу, а дітей нема з ким залишити.
— Знайди няню. У вас же грошей, наче кури не клюють.
— Яку няню за один день? Мам, це ж твої онуки!
— Мої онуки? — Наталя Василівна усміхнулася. — А коли ви мене півроку тому зі своєї квартири виганяли, вони теж були моїми онуками?
Дмитро потер чоло. Цю розмову вони вже вели не раз.
— Мам, ми ж пояснювали. Нам потрібен простір. Сім’ї з чотирьох осіб у двокімнатній тісно.
— Ага, простір. А мені на старість знімати куточки — це нормально?
— Ми ж допомагаємо грошима…
— Твоя допомога — дріб’язок! — голос Наталі Василівни ставав усе голоснішим. — Двадцять років я прожила у вашій родині. Твоїх дітей ростила, поки ви з Тетяною працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібною — геть із дому!
— Мам, ну не було в нас іншого виходу…
— Був вихід! Купити трикімнатну чи чотирикімнатну. Але ні, вам захотілося грошей на машину витрати й на відпустку в Туреччину.
Дмитро мовчав. Він знав, що мати мала рацію, але визнати це було боляче.
— Послухай, — сказав він тихіше, — я розумію, що ми вчинили не дуже гарно. Але діти-то тут до чого? Вони тебе люблять.
— А я їх теж люблю, — зізналася Наталя Василівна. — Тому й не хочу, щоб вони бачили, як їхні батьки зі мною поводяться. Нехай краще пам’ятають добру бабусю, ніж спостерігають, як ви мене використовуєте.
— Ми тебе не використовуємо!
— Не використовуєте? А хто щотижня дзвонить із проханням посидіти з дітьми? Хто приводить їх хворими, тому що до садка не можна? Хто залишає на вихідні, щоб самім відпочити?
Дмитро хотів щось відповісти, але мати продовжила:
— А коли мені минулого місяця із серцем погано було, хто до мене приїхав? Сусідка Ганна! Не син, не невістка, а чужа жінка.
— Мам, у нас же робота, діти…
— У всіх робота, у всіх діти. Але нормальні люди про батьків не забувають.
Наталя Василівна стояла у дверях, не пускаючи сина до квартири. Дмитро зрозумів, що сьогодні переконати її не вийде.
— Гаразд, — він підняв пакети, — але це неправильно, мам. Діти питають, чому бабуся їх більше не любить.
Ці слова болюче вдарили по серцю, але Наталя Василівна не здригнулася.
— Поясни їм, що бабуся втомилася бути зручною.
Дмитро пішов, а вона зачинила двері й притулилася до них спиною. Сльози підступили до горла, але вона стрималася. Пішла у вітальню й сіла у крісло, де колись читала Оленці книжки.
Квартиру вона знімала вже півроку. Маленьку однокімнатну на околиці, далеко від колишнього дому. Господарка потрапила хороша, але все одно це було не те. У чужих стінах, серед чужих запахів.
А почалося все з тієї розмови за вечерею. Дмитро й Тетяна сиділи навпроти, діти вже спали. Говорили тихо, але Наталя Василівна все чула зі своєї кімнати.
— Слухай, а може, вже час мамі своє житло шукати? — запропонувала Тетяна. — Діти підростають, їм потрібні окремі кімнати.
— Не знаю, — відповів Дмитро. — Вона ж нам допомагає з дітьми.
— Допомагає-то допомагає, але якою ціною? Постійно всім невдоволена, дітей розбещує, мене критикує. Учора Оленці дозволила мультики до одинадцятої дивитися, хоч я забороняла.
— Може, поговорити з нею?
— Про що говорити? Вона вважає, що ми їНаталя Василівна глянула на телефона, де миготів пропущений дзвінок від Дмитра, взяла в руки фотографію онуків, поклала її на стіл і зітхнула глибоко, адже серце, скільки б не було ображене, завжди тягнеться до рідних душ.