Звичайний день — і розлучення
Оксана поставила на плиту кавник і машинально протерла столик, хоч він був чистим. Звичний ранковий ритуал. Богдан уже пішов на роботу, не попрощавшись, як це сталося в останні місяці. Лише грюкнув дверима — і все. Колись він обов’язково заходив на кухню, цілував у щоку, говорив щось ніжне. А тепер… Тепер вони жили як сусіди по комуналці.
Кавник зашипів. Оксана налила собі окріп у улюблену чашку з мальвами — ту саму, яку Богдан подарував їй на перший рік весілля. Тридцять два роки тому. Господи, як швидко летить час…
— Мам, де мій синій светр? — у кухню увірвалася Соломія, старша донька. У двадцять вісім років вона ще жила з батьками, економила на оренді. — Я ж учора просила постирати!
— На балконі сохне. Соломійко, мож, тобі вже варто жити окремо? Ти ж вже доросла…
— Мам, не починай! У мене й так зранку головний біль. — Соломія налила собі кави з турки, яку Оксана приготувала заздалегідь. — До речі, тато якийсь дивний останнім часом. Учора увечір з кимось по телефону шепотів, а як я зайшла — одразу кинув трубку.
Оксана здригнулася. Вона теж це помітила. І не тільки вчора.
— Мабуть, щось важливе по роботі, — збрехала вона доньці й собі.
— Та годі, мам! Яка робота об одинадцятій вечора? Він же не хірург. — Соломія знизала плечима й побігла збиратися.
Оксана залишилася наодинці зі своїми думками. Богдан і справді став дивним. Раніше він розповідав їй усе: про роботу, колег, плани на вихідні. А тепер мовчить, ніби води у роті набрав. І телефон ховає, як школяр двійку.
Ввечері вона вирішила приготувати його улюблені деруни. Може, за вечерею вони поговорять по душі, як давно. Соломія пішла до подруги, вдома нікого не було. Саме час для розмови.
Богдан повернувся пізно, близько дев’ятої. Оксана вже перехвилювалася, дзвонила йому кілька разів — але він не брав трубку.
— Де ти був? Я хвилювалася! — зустріла вона чоловіка в передпокої.
— На роботі затримався. Терміновий звіт. — Він навіть не подивився на неї, одразу пішов у ванну.
— Бодю, я деруни спекла, твої улюблені. Поїмо разом?
— Не хочу. Дуже втомився. — Голос із ванної звучав глухо.
Оксана постояла в коридорі, потім повернулася на кухню. Деруни холодніли на сковороді. Вона сіла за стіл, налила собі чаю й заплакала. Тихо, щоб чоловік не почув.
Коли Богдан вийшов із ванної, він пройшов повз кухню, навіть не заглянув. Оксана почула, як клацнув замок у спальні. Він замкнувся. Вперше за тридцять два роки шлюбу.
Вночі вона лежала на дивані у вітальні й думала. Про те, коли все змінилося. Про те, чому вони стали чужими. І про те, що, можливо, час щось змінити.
Ранком Богдан пішов на роботу ще раніше, ніж зазвичай. Оксана навіть не чула, як він збирався. Прокинулася від того, що грюкнули двері.
— Мам, що трапилося? Чому ти на дивані спала? — Соломія стояла на порозі вітальні в халаті, з розкуйовдженим волоссям.
— Та так, спина боліла. На м’якому краще. — Оксана встала, почала складати ковдру.
— Мам, не бреши. Я ж не сліпа. Ви з татом посварилися?
— Соломійко, не твоя справа. Іди снідати.
— Як це не моя? Я тут живу! І бачу, що відбувається! — Донька сіла поруч. — Мам, розкажи. Мож, я допоможу.
Оксана подивилася на доньку. Доросла, працює, заробляє. Може, варто комусь виговоритися?
— Ми з татом… стали чужими, Соломійко. Він ховається від мене, не розмовляє. А я не знаю, що робити.
— А ти пробувала з ним серйозно поговорити?
— Пробувала. Він або мовчить, або йде від відповіді.
— Може, у нього є хтось? — Соломія сказала це тихо, але Оксана почула.
Така думка літала в голові, але вона її відганяла. Богдан не такий. Він родинна людина, порядна. Хоча… Хоча люди змінюються.
— Не кажи дурниць, — відмахнулася Оксана.
— Мам, я доросла. Я розумію, що між чоловіком і жінкою буває всяке. Особливо після стількох років шлюбу.
Оксана встала, пішла готувати сніданок. Соломія пішла за нею.
— Мам, якщо тато змінився настільки, що навіть не хоче з тобою говорити, може, варто подумати про… ну, про розлучення.
— Соломійко! — Оксана різко обернулася. — Як ти можеш таке говорити?
— А що? Жити з людиною, яка тебе ігнорує? Яка робить вигляд, що тебе не існує? Це ж не життя, а мука!
— Ми тридцять два роки разом!
— І що? Якщо ці роки для нього нічого не значать, навіщо вони тобі?
Оксана задумалася. Може, донька й права? Нащо триматися за те, чого вже немає? Та як страшно змінювати життя у п’ятдесят чотири роки…
Ввечері Оксана наважилася. Вона дочекалася, коли Богдан повернеться, і одразу пВона глибоко зітхнула, переступила поріг свого нового життя — самотнього, але сповненого спокою та надії.