— Оленко, ти зовсім з глузду з’їхала! — скрикнула в трубку Тетяна. — Як це так — розлучилася таємно? Чому нічого не сказала?
— Тишіше, — Олена відсунула телефон від вуха, озирнулась на двері кухні. — Діти вдома.
— Які діти? Їм же вже за тридцять! Олю, ти розумієш, що коїш? Двадцять вісім років у шлюбі — і раптом розлучення!
— Тане, не кричи, будь ласка. Мені й так важко.
— А чому мовчала? Ми ж подруги з університету! Я б могла підтримати…
Олена притиснула телефон до грудей, заплющила очі. Господи, як ж втомилася від цих розмов. Спочатку дзвонила Марія з роботи, потім тітка Галина, тепер ось Тетяна. Ніби всі чекали лише нагоди, щоб розпустити плітки.
— Олю, ти тут? — почулося з трубки.
— Тут, тут, — вона знову піднесла телефон до вуха. — Просто не хочу про це говорити.
— Як не хочеш? Це ж подія! Ти перша з нашого гурту, хто розлучився. Ну хоча б щось розкажи. Він зраджував?
— Ні, не зраджував.
— Пив, може?
— Теж ні.
— То що ж тоді? Оле, ну скажи ж!
Олена глибоко зітхнула. Як пояснити Тані, що просто втомилася? Втомилася від сірих днів, одних і тих самих розмов, від відчуття, що живеш не своїм життям?
— Втомилася я, Тане. Розумієш?
— Від чого втомилася? Василь ж чудовий чоловік — не п’є, не б’є, гроші в сім’ю носить.
— Саме так. Чудовий чоловік. Тільки не мій.
— Що ти мелеш? Як це не твій? Ви ж двадцять вісім років разом прожили!
У передпокої зашуміло. Олена поспішно попрощалася з подругою та поклала трубку. У кухню увійшла донька Софійка з пакетом продуктів.
— Мам, привіт, — поставила сумку на стіл, уважно подивилася на матір. — Чого ти така бліда?
— Та нічого, голова болить.
— Знову Таня дзвонила? Я чула, як щось виправдовувалася.
Олена кивнула. Софійка висипала продукти з пакета та розкладала їх по місцях.
— Мам, а тобі не шкода? — спитала донька, не обертаючись.
— Чого?
— Ну, що розлучилася з татом.
Олена подивилася на доньку. Софійка була дуже схожа на неї в молодості — таке ж темне волосся, такі ж сірі очі. Тільки у доньки в очах була рішучість, якої в Олени ніколи не було.
— Не знаю, Софійко. Поки не знаю.
— А татові шкода?
— Не говорили ми про це.
Софійка повернулася до матері.
— Мам, можна в тебе дещо запитати?
— Звісно.
— Ти справді ніколи не любила тата?
Олена завмерла з чашкою в руках. Звідки донька це взяла?
— Чому ти так вирішила?
— Та я ж вас ціле життя спостерігала. Ви ніколи не обіймалися, не цілувалися. Навіть за руки не тримали. Як сусіди по комуналці.
— Софійко, не кажи так. Тато хороша людина.
— Хороший, згодна. Але ти його не любила. І він тебе — теж, мабуть.
Олена поставила чашку на стіл. Донька була права. Вона ніколи не любила Василя. Вийшла за нього, бо «так треба», бо всі подруги вже заміжні, бо батьки наполягали.
— Мам, а кого ти любила? — тихо спитала Софійка.
— Навіщо тобі знати?
— Просто цікаво. У кожної людини має бути кохання в житті.
Олена відвернулася до вікна. Звісно, було кохання. Як же без нього? Ярослав із сусіднього під’їзду, студент-медик. Красивий, розумний, мрійливий. Зустрічалися таємно, бо батьки Олени вважали його «неперспективним».
— Лікар — це не професія, а покликання, — говорив Ярослав. — Я рятуватиму людей.
— А я тобі допомагатиму, — відповідала Олена.
Але батьки наполігли на шлюбі з Василем. Стабільність, квартира, «гарна родина». А Ярослав поїхав за розподілом у невеличке містечко на півночі. Писав листи, дзвонив, навіть приїжджав кілька разів. Але Олена вже була заміжньою, вже чекала першу дитину.
— Мам, ти плачеш? — злякалася Софійка.
— Ні, що ти. Просто очі втомилися.
Донька обійняла матір за плечі.
— Знаєш, мам, я тебе розумію. Краще бути одній, аніж нещасливою у шлюбі.
— Ти так вважаєш?
— Звісно. Подивись, якою ти стала після розлучення. Схудла, підстриглася, новий одяг купила. Ніби ожила.
Олена подивилася на своє віддзеркалення у вікні. Дійсно, змінилася. Раніше завжди ходила в сірих светрах, волосся збирала у пучок. А тепер дозволила собі яскраві кольори, зробила модну стрижку.
— А Кирило як сприйняв новину? — спитала Софійка.
— Не дуже добре. Сказав, що я егоїстка, що зруйнувала сім’ю.
— Та годі. Кирило завжди був татовим сином. Але з часом зрозуміє.
Олена кивнула. Син і справді був більш прив’язаний до батька. Разом ходили на рибалку, ремонтували машину, дивилися футбол. А донька завжди була ближче до матері.
— Мам, а ти не думала знову вийтиОлена усміхнулася, почувши в телефонній трубці голос Ярослава, який, як і багато років тому, сказав: “Звичайно поїдемо, я чекав цього моменту все життя”.