Сміх її під час моїх сліз

— Та годі вже, ревиш як дітисько! — Катерина різко повернулася від плиті, розмахуючи черпаком. — Що за вистави влаштовуєш?

Остап сидів за кухонним столом, схопившись за голову. Плечі тремтіли, а між пальцями проступали сльозові доріжки.

— Катю, як ти не розумієш… Це ж мама була, — прохрипів він.

— Мама, мама! — передражнила дружина, грюкнувши каструлею об стіл. — Вісімдесят чотири роки прожила — більш ніж досить. Інші й до шістдесяти не дотягують.

Остап підвів на неї заплакані очі.

— Як можна так казати? Вона ж тебе, як рідну, любила.

— Любила, любила, — відмахнулася Катерина. — Особливо коли вказувала, як борщ варити чи онуків годувати. Тридцять років її настанов слухала.

Вона сіла навпроти, насипала собі юшки. Апетит не пропав, хоча з похорону свекрухи минуло лише кілька годин.

— Годі вже, — сказала, відкусуючи хліб. — Мертвих не повернеш. Краще подумай, що з її квартирою робитимемо. Треба продавати, поки курс не впав.

Остап різко підвівся, стілець грюкнув об підлогу.

— Ти з глузду з’їхала! Маму ще й не забули, а ти вже про гроші!

— А коли й казати? — спокійно продовжувала їсти Катерина. — Через рік? Через п’ять? Квартира пустує, комуналка йде. Треба думати практично, Остапе.

Він схопився за скроні. Останні місяці були немов кошмар: мати вмирала у лікарні, стогнала від болю. Він кожен день приїздив, тримав за руку. А Катя знаходила причини не їхати:

— Голова болить.
— Щось занедужала, щоб не заразити.
— На роботі аврал, не вирвусь.

А тепер — одні розмови про гроші.

— Піду до кімнати, — промовив Остап.

— Куди це? Їж, поки не охололо.

— Не можу.

— Дарма. Організму сили треба.

Він вийшов на балкон. Жовтневий вітер обдув обличчя. Спіткнувшись, вперся у перила, дивився на дітей у дворі. Життя йшло своєю чергою, а в нього всередині — розривалось.

Мати пішла, і з нею — остання нитка до дитинства, до часу, коли його хтось справді любив. Катерина цього ніколи не розуміла. Для неї свекруха була лише обузою.

Двері скрипнули.

— Ходи вже, замерзнеш, — дружина винесла чашку чаю. — Випий гарячого.

Він узяв, руки тремтіли.

— Катю, скажи чесно… Ти її хоч трохи любила?

Вона знизала плечима.

— Любила, не любила… Яка різниця? Жили ж якось.

— Якось, — повторив він.

Катерина придивлялася.

— Тобі що? Не подобається, як живемо?

— Не знаю, — зітхнув Остап. — Зараз нічого не знаю.

Вони мовчали. Вона куталася в халат, він пив чай.

— А пам’ятаєш, як вона тебе вареники вчила ліпити? — раптом спитав він.

— Пам’ятаю. Набридала: то тісто рідке, то сиру багато.

— А як раділа, коли Андрійко перший раз «бабуся» сказав?

— Ну й що? Усі бабусі радіють.

— А як то вона минулої зими з запаленням легень у лікарні лежала? Ти ж тоді кожен день їй передачки носила.

Катерина замовкла. Бо не носила. Це він бігав, а вона дзвонила подругам, скаржилась, що чоловік сім’єю не займається.

— Ходімо в кімнату, — сказала вона. — Холодно.

Ввечері завітали син Андрій з дружиною Марічкою. Обоє ніяковіли, не знали, що казати. Смерть — рідкісний гість для їхнього покоління.

— Тату, як ти? — Андрій обійняв батька.

— Та ніби нічого.

— Шкода бабусю. Вона була хороша.

— Була, — голос Остапа перейшов на шепіт.

Марічка переступала з ноги на ногу.

— Остапе Івановичу, співчуття. Бабуся була чудова.

— Дякую, доню.

Катерина вийшла з кухні з тацом.

— Сідайте, чаювання буде. Торт взяла — з маком.

— Мам, може, ще зарано для торта? — обережно зауважив Андрій.

— Коли тоді? — здивувалася вона. — Життя ж продовжується. Не можна ж у жалобі тонути.

Вона розрізала торт, розкладала по тарілках, немов готувалася до звичайного вечора.

— Ось що я думаю, — звернулася до невістки, — може, візьмете бабусину квартиру? Ви ж знімаєте.

Андрій і Марічка переглянулися.

— Мам, ще рано про це, — сказав син.

— Чому рано? Район хороший, метро поруч. Вам якраз.

Остап різко встав.

— Катерино, годі! — голос дзвенів від злості. — Матір сьогодні поховали, а ти вже майно ділиш!

— Не кричи при дітях, — спокійно відповіла вона. — Я практичні речі обговорюю.

— Практичні! — він здавив сміх. — В тебе завжди лише практичність!

— А що, по-твоєму, робити? Ридати? Що це змінить?

— Змінить? — Остап відчув, як кипить. — Людину вшанувати! Пам’ять!

— Вшанували. На кладовищі, вдома. Ще й повторити?

Андрій взяв батька за руку.

— Тату, заспокойся.

— Ти нічого не розумієш!

Остап вибіг, хлопнув дверима. ПрисВін стояв у темряві перед старим фотоальбомом, де посміхалася молода мати, і раптом зрозумів, що більше ніколи не почує її голосу.

Оцініть статтю
Соняшник
Сміх її під час моїх сліз