Вернувся не сам
Соломія Петрівна відклала в’язання й прислухалася. У двері хтось возився із замком. Звук був знайомий, але в такий час не чекала нікого. Дев’ята година вечора, сусіди вже дрімали, а онука Оленка навідувалася лише на вихідні.
Замок клацнув, двері скрипнули. У сінях почулися важкі кроки та чиєсь сопіння.
— Хто там? — гукнула Соломія Петрівна, хапаючись за палицю.
— Мамо, це я, — відгукнувся знайомий голос.
Серце в грудях стиснуло. Цей голос вона не чула півтора роки. Син Андрій після чергової пиятики вийшов із хати й не повертався. Лише іноді відсилав повідомлення, що живий.
— Андрію? — несміливо покликала вона.
— Так, мамо, це я. Не лякайся.
Соломія Петрівна підвелася з крісла й, спираючись на палицю, пішла до сіней. Вмикнула світло. На порозі стояв син — зарослий, у потьмянілій куртці й брудних джинсах. Вигляд мав змучений, але головне — тверезий.
— Андрійку! — обняла його, не зважаючи на запах. — Сину, як же я сумувала!
— Я теж, мамо. Пробач мені… — Він пригорнув її міцно. — Знаю, накоїв багато лихого.
Вона відійшла й уважно подивилася на сина. Похудів, очі запалі, але погляд був ясний. Не п’яний.
— Заходь, сідай за стіл, — заклопотано промовила. — Зараз щось розігрою.
— Мамо, постривай, — втримав її за руку. — Я не один прийшов.
— Як не один?
Він обернувся до дверей і тихо покликав:
— Заходь, не бійся.
З-за його спини визирнула маленька постать. Дівчинка років п’яти, у потертій рожевій сукенці й зношених сандаликах. Вії тремтіли, а великі сірі очі бігали по кімнаті, немов шукали небезпеку.
Соломія Петрівна ахнула.
— Хто це?
— Мамо, знайомся. Це Марічка, — Андрій поклав руку на плече дівчинки. — Моя донька.
— Донька?! — Вона опустилася на табурет. — Яка донька? Звідки?
— Довга історія, мамо. Давай спочатку нагодуємо її, викупаємо. Вона втомилася — їхали далеко.
Марічка тиснулася до батька й мовчала. Лише очі, немов пташка, шуганули по кутках.
— Авжеж, дитинко, — спохопилася Соломія Петрівна. — Ти голодна? Хочеш їсти?
Дівчинка кивнула, але не відходила.
— Ідіть у вітальню, — хромаючи, пішла попереду стара. — Зараз щось приготую.
Андрій посадив доньку за стіл і сів поруч. Марічка оглядала кухню: вишивані рушники, глечики на полиці, запашний хліб у кошику.
— Мамо, є щось дитяче? Молоко, каша? — спитав син.
— Молоко є, зараз підігрію. А кашу швидко зварю, — заметушилася. — Гречану любиш, дівчинко?
Марічка знову кивнула.
Поки бабуся варила, Андрій розповідав:
— Це дім твоєї бабусі. Тут я виріс. Бачиш, які гарні квіти? Завтра покажу груші.
— А мама коли прийде? — вперше промовила дівчинка тоненьким голоском.
Андрій замовк.
— Марічко, мама не прийде. Ми ж говорили…
— Вона померла?
— Так, зайченятко.
Соломія Петрівна біля плити здригнулася. Яка ще мати? Скільки сюрпризів приніс син?
Поставила перед дівчинкою кашу з молоком.
— Їж, серденько. Потім викупаємося й спати.
Марічка обережно куштувала. Смакувало — бо почала їсти швидко.
— Смачно?
— Угу, — кивнула вона, набиваючи ротика.
Андрій тепер не відводив від неї очей. УВона подивилася на них обох — на сина, який став сильнішим, і на онуку, що так потребувала тепла, — і зрозуміла: тепер у неї знову є сім’я.