– Оленко, що ти робиш?! – голос Марії тремтів від обурення. – Як ти могла так зі мною вчинити? Та ж я твоя рідна сестра!
– А ти що хотіла? – відчепилась Оленка, не підводячи очей від паперів, розкладених на кухонному столі. – Сидіти та чекати, поки ти зовсім розвалиш цей дім?
– Розвалиш?! – Марія вхопилася за спинку стільця. – Я тридцять років тримала його в порядку! Після смерті мами та тата! А де була ти?
– Де була, де була… – передражнила Оленка, нарешті піднявши на сестру холодні очі. – Працювала, до речі. Заробляла гроші. А не сиділа на шиї в батьків до сорока років.
Марія відчула, як земля йде з-під ніг. Вона повільно опустилася на стілець і втупилася в папери перед сестрою.
– Це справді заповіт? – прошепотіла вона.
– Справді, – коротко відповіла Оленка. – Мама залишила будинок мені. Повністю. А ти можеш шукати собі інше житло.
– Але як… Коли вона встигла це зробити? Мама ж була хвора, останні місяці й зовсім не тяміла…
– Ось саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти метушилася з ліками та лікарнями.
Марія дивилася на сестру й не впізнавала її. Оленка завжди була жорсткою, практичною, але такої жорстокості від неї ніхто не очікував. Особливо зараз, коли ще й місяця не минуло після похорону.
– Оленько, давай поговоримо як люди, – спробувала вона інший тон. – Я розумію, ти маєш право на долю. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Оленка зібрала документи в акуратну стопку. – Можеш знімати кімнату. За розумну плату, звісно.
– Знімати кімнату в батьківському домі?! – Марія не вірила своїм вухам. – Ти серйозно?
– Цілком. Власність — то власність.
Марія встала й пройшлася кухнею. Кожен куток тут був пройнятий спогадами. Ось біля вікна стояв мамин улюблений фікус, який вона поливала щораку останні пʼятнадцять років. Ось на полиці банки з домашніми заготовками, які вони робили разом щоосені.
– А памʼятаєш, як мама казала, що цей дім має лишитися в родині? – тихо спитала Марія. – Що ми маємо зберігати його для внуків?
– Внуків у тебе немає, – різко відповіла Оленка. – А в мене є Андрійко й Соломія. Їм і дістанеться.
Марія обернулася до сестри.
– Твої діти навіть на похорон не приїхали. А я доглядала за мамою щодня!
– Доглядала, доглядала, – махнула рукою Оленка. – І що? Все одно довела до такого, що вона померла в лікарні.
Ці слова болюче вдарили Марію. Вона й сама докоряла собі, що не вберегла маму від інсульту, не помітила ознак погіршення.
– Ти ж знаєш, що я робила все можливе, – прошепотіла вона.
– Знаю. Та виявилося, що цього замало.
У двері подзвонили. Оленка пішла відчиняти, а Марія залишилася стояти посеред кухні, не в силах повірити в те, що відбувається.
– Ой, Марійко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Галина з пакетом молока. – Як справи, доню? Як справляєшся?
– Нормально, – збрехала Марія, витираючи сльози.
– Чула, що Оленка приїхала, – тітка Галина допитливо глянула на папери. – Спадкові справи вирішуєте?
– Вирішуємо, – сухо відповіла Оленка.
– А я памʼятаю, як ваша мама завжди казала, що Марійка – її найвірніша дитина, – продовжила сусідка, не відчуваючи напруження. – Нікуди не їздила, завжди поруч. Не то що інші…
Оленка стиснула губи, але мовчала.
– Галино Михайлівно, вибачте, у нас сімейна розмова, – ввічливо, але твердо сказала вона.
– Ой, звичайно, – замітушилася тітка Галина. – Я просто молоко принесла, зайве купила. Марійко, бери, не пропадати ж добру.
Після її виходу сестри знову залишилися самі. Оленка дістала ще кілька паперів.
– Ось договір оренди, – сказала вона діловито. – Можеш зберегти велику кімнату й кухню. Плата – пʼять тисяч на місяць.
– Пʼять тисяч?! – ахнула Марія. – У мене пенсія шість! Як я житиму?
– Знайдеш підробіток. Або переїжджай у менше житло.
– Оленько, що з тобою сталося? – Марія сіла навпроти. – Ми ж завжди були дружні. Так, ти поїхала після інституту, завела свою родину, але ми ж не сварилися.
– Не сварилися, бо я мовчала, – Оленка підняла на неї очі. – Мовчала, коли ти сиділа на шиї у батьків. Мовчала, коли вони тобі квартиру у місті купили, а мені сказали, що грошей немає. Мовчала, коли ти після розлучення зі Степаном повернулася й знову їх обтяжувала.
– Я працювала! – обурилася Марія. – У школі викладала, у бібліотеці!
– За копійки. А батьки все одно тебе підгодовували.
– А тобі що, не вистачало? У тебе Олексій добре заробляв, діти…
– Діти мають здобути освіту! А мені ніякої допомоги. Усе сама, усе сама.
Марія вперше побачила в очах сестри не лише холод, а й стаАле Марія підняла голову, дивлячись сестрі у вічі, і сказала: “Хай буде по-твойому, але знай — дім можна продати, але совість не купиш”.