Оленика Іванівна відклала в’язання й прислухалася. Хтось возився із замком у входових дверей. Звук був знайомий, але вона не чекала нікого отак пізно. Десята година вечора, сусіди вже спали, а онука Софійка приїжджала лише на вихідні.
Замок клацнув, двері скрипнули. У передпокої почулися важкі кроки й чиєсь сопіння.
— Хто там? — гукнула Оленика Іванівна, хапаючись за палицю.
— Мамо, це я, — відповів знайомий голос.
Серце в неї тьохнуло. Цього голосу вона не чула вже півтора року. Син Тарас вийшов із дому після чергової пиятики й більше не з’являвся. Лише іноді надсилав смс, що живий-здоровий, і все.
— Тарасе? — несміливо покликала вона.
— Так, мамо, це я. Не лякайся.
Оленика Іванівна підвелася з крісла й, спираючись на палицю, пішла до передпокою. Ввімкнула світло. На порозі стояв її син, із зарощеною бородою, у м’ятій куртці й брудних джинсах. Виглядав він кепсько, але головне — був тверезий.
— Тарасе! — вона обняла його, незважаючи на неприємний запах. — Сину, як же я сумувала!
— І я, мамо. Прости мене, — він пригорнув її. — Знаю, що наробив.
Оленика Іванівна відступила й уважно подивилася на сина. Схуднув сильно, очі запали, але погляд був ясний. Не п’яний.
— Заходь, заходь, — заметушилася вона. — Сідай за стіл, я зараз щось підігрію.
— Мамо, почекай, — Тарас взяв її за руку. — Я не сам прийшов.
— Як не сам?
Він обернувся до дверей і тихо покликав:
— Заходь, не бійся.
З-за його спини визирнула маленька постать. Дівчинка років п’яти-шести, у брудному рожевому сукенці й пошарпаних сандалетах. Волосся світле, кучеряве, великі сірі очі дивилися налякано.
Оленика Іванівна аж схопилася.
— Це хто?
— Мамо, знайомся. Це Марійка, — Тарас поклав руку на плече дівчинки. — Моя дочка.
— Дочка? — Оленика Іванівна опустилася на табурет у передпокої. — Яка дочка? Звідки?
— Довга історія, мамо. Давай спочатку дівчинку нагодуємо, вмиємо. Вона втомилася, ми довго добиралися.
Марійка тулилася до батька й мовчала. Лише великі очі бігали по кімнаті, оглядаючи незнайому хату.
— Так, звісно, — згадалася Оленика Іванівна. — Дитинко, ти голодна? Хочеш їсти?
Дівчинка кивнула, але досі не відходила від Тараса.
— Проходьте на кухню, — Оленика Іванівна, прикульгуючи, пішла попереду. — Зараз щось приготую.
Тарас посадив доньку за стіл і сів поруч. Марійка озиралася з цікавістю. Кухня в Оленики Іванівни була невелика, але затишна. Квіти на підвіконні, мереживні занавіски, самовар на полиці.
— Мамо, є в тебе щось дитяче? Молоко, каша? — спитав Тарас.
— Молоко є, зараз підігрію. А кашу швидко зварю, — заквапилася Оленика Іванівна. — Гречану любиш, дівчинко?
Марійка знову кивнула.
Поки бабуся готувала їжу, Тарас розповідав доньці, де вони опинилися.
— Це дім твоєї бабусі, — говорив він тихо. — Тут я виріс. Бачиш, які гарні квіточки? А завтра вранці, якщо погода буде гарна, покажу тобі подвір’я. Там є гойдалки.
— А мама коли приїде? — вперше промовила Марійка тоненьким голоском.
Тарас занімів.
— Марійко, мама не приїде. Пам’ятаєш, ми з тобою про це говорили?
Дівчинка опустила очі.
— Вона померла?
— Так, малесенька. Померла.
Оленика Іванівна, яка стояла спиною до них біля плити, здригнулася. Яка мати? Що трапилося? Скільки ще сюрпризів приготував їй син?
Вона поставила перед Марійкою тарілку з кашею й склянку теплого молока.
— Їж, дитинко. А потім викупаємося й спати ляжемо.
Марійка обережно спробувала кашу. Видно, сподобалося, бо почала їсти з апетитом.
— Смачно? — спитала Оленика Іванівна.
— Угу, — кивнула дівчинка з набитим ротом.
— Молодчинка. Їж, їж.
Тарас теж поїв, хоча апетиту в нього явно не було. Весь час поглядав на доньку, поправляв їй серветку, підсував ближче склянку з молоком.
— Тарасе, — тихо сказала Оленика Іванівна, — нам треба поговорити.
— Знаю, мамо. Тільки давай спочатку Марійку укладемо.
Дівчинка вже ледве тримала очі відкритими. Дорога була важкою.
— Ходімо, сонечко, — Оленика Іванівна взяла Марійку за руку. — Вимиємо тебе й спати.
У ванній вона допомогла дівчинці роздягтися. Сукня була справді брудна, сандалети розвалилися зовсім. Під одягом виявилося худе тіло в синцях.
— Марійко, це що таке? — обережно спитала бабуся, показуючи на темні плями на руках і ногах.
— Впала, — коротко відповіла дівчинка.
— Часто паМарійка притулилася до бабусі, і вони разом засина під теплим ковдрою, знаючи, що тепер вони — справжня родина, яку ніщо не розлучить.