**Приїхали з чемоданами**
— Ти що, здуріла?! Куди мені ваші чемодани дівати?! — кричала Ольга Михайлівна в телефоні, розмахуючи вільною рукою. — У мене однокімнатна, чуєш? Однокімнатна! А вас там скільки, четверо?!
— Мамо, ну не кричи так! — почувся з трубки голос доньки. — Нас лише троє, Андрій залишився в Одесі, у нього сесія. А ми з Матвієм і Софійкою лише на тиждень, поки не знайдемо оренду.
— Тиждень?! — Ольга Михайлівна ледве не випустила слухавку. — Наталко, кохана, ти уявляєш мої квадратні метри? Тут кіт Матвій місця не знайде! А у вас дитина, їй де спати? На моєму дивані?
— Мам, ми на підлогу щось постелимо, не хвилюйся. Головне, що дах над головою. А Софійка маленька, їй багато місця не треба.
Ольга Михайлівна окинула оком свою малогабаритну квартирку. Диван-ліжко, де вона спала, стареньке крісло, що дісталося від покійної свекрухи, крихітна кухня з холодильником, який працював через раз. На підвіконні стояли горщики з геранню — єдина радість у цьому тісному просторі.
— Наталко, ну може, до готелю? Я ж пенсіонерка, у мене копійки…
— Мам, ну що ти! Який готель, коли ледве на квитки вистачило! Слухай, ми вже в потязі, завтра вранці будемо. Ти лише трохи місця звільни, добре?
Гудки. Донька поклала трубку.
Ольга Михайлівна опустилась у крісло, дивлячись на телефон. Наталка з родиною їхала з Одеси до Києва, вирішили кардинально змінити життя. Зять Матвій обіцяв влаштуватися на гарну роботу в столиці, а поки вони будуть жити у неї. У її крихітній однокімнатній на околиці, де вона ледве сама вміщалася.
Матвій, рудий кіт з білою грудкою, потерся об її ноги, муркочучи.
— Ну що, Матвію, — погладила його Ольга Михайлівна, — готуйся до мешканців. Тепер нас тут буде, як оселедців у бочці.
Вона підвелась, оглянула квартиру критичним поглядом. Шафа займала половину кімнати, на полицях товпилися речі, зібрані за довгі роки. Фотокартки в рамках, книги, які вона перечитувала не раз, вазочки й статуетки — подарунки від доньки.
— Доведеться розчищати, — здохнула вона.
Сусідка по сходовому майданчику, Марія Степанівна, якраз виходила зі своєї квартири з відросм сміття.
— Ольго Михайлівно, а що це ви так рано з прибиранням? — зацікавилася вона, помітивши, як та перекладає речі.
— Та ось, донька з родиною приїжджає. Пожити, — стисло відповіла Ольга Михайлівна, не бажаючи розповідати.
— Ой, як добре! В гості? — Марія Степанівна любила побазікати.
— Та не в гості. Надовго. Тобто поки не знайдуть житло.
— Ой, а в вас же місця… — Марія Степанівна значуще похитала головою. — Ну, молодь зараз, не розуміють. Їм здається, що батьки повинні забезпечити.
— Маріє Степанівно, я поспішаю, — поспішно перебила розмову Ольга Михайлівна. Сусідка мала звичку в усе вплітати повчання, а зараз було не до того.
Ввечері вона сиділа на кухні, пила чай і думала. Наталка — її єдина донька, після розлучення вийшла заміж за Матвія, народила Софійку. Онучці вже чотири роки, а Ольга Михайлівна бачила її лише пару разів, коли їздила до них в Одесу. Дорога дорога, пенсія маленька, не розгуляєшся.
Зять працював на заводі, але завод почав скорочувати людей. Наталка сиділа вдома з дитиною, іноді підробляла репетиторством. Жили вони в орендованій квартирі, і коли почалися труднощі, вирішили, що в Києві більше можливостей.
Матвій стрибнув на коліна, згорнувся клубком. Ольга Михайлівна гладила його, думаючи про завтрішній день.
— Як ми тут помістимося, Матвію? — шепотіла вона котові. — І головне — на що годувати? У мене пенсія на двох ледве вистачає, а тут одразу п’ятеро виходить.
Вранці вона прокинулася від дзвінка в двері. На годиннику було пів на сьому. Ольга Михайлівна накинула халат, боса побігла відчиняти.
На порозі стояла Наталка з величезним чемоданом, поруч Матвій з двома сумками, а між ними — маленька дівчинка з світлими кучерями, яка сонно терла очі.
— Мамо! — Наталка кинулася обіймати матір. — Ой, як я за тобою сумувала!
— Наталко, доню, — Ольга Михайлівна притиснула до себе доньку, відчуваючи, як та схудла. — Заходьте, заходьте, чого ж ви на порозі стоїте.
— Доброго ранку, Ольго Михайлівно, — Матвій поставив сумки, простягнув руку. — Дякую, що прихистили нас.
— Та що ти, Матвію, ми ж родина.
Софійка сховалася за татову ногу, цікаво розглядаючи незнайому бабусю.
— Софійко, ну чого ти соромишся? Це ж бабуся Оля, — Наталка присіла поряд з донечкою. — Пам’ятаєш, ми фотки дивилися?
— Привіт, сонечко, — Ольга Михайлівна нахилилась до онучки. — Ой, яка ти гарнюня! Схожа на маму в дА потім, коли всі речі переїхали, а кімната знову стала тільки її, Ольга Михайлівна зрозуміла, що іноді любов — це не лише тримати близьких поруч, а й вміти відпустити, щоб і собі, і їм було простір дихати.