Вікна зайняв племінник
Марія Степанівна стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як у двір заїжджає потертий «Запорожець». З авто неспішно виліз високий хлопець у пом’ятій футболці та джинсах, дістав із багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.
«Ось він і приїхав», — пробурмотала вона собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати племінника.
Славко виріс. Коли вона бачила його востаннє, йому було років чотирнадцять, худий підліток з вистоячими вухами. А тепер перед дверима стояв справжній чоловік, хоч і трохи збентежений.
— Тіточко Маріє? — нерішуче спитав він, коли вона відчинила двері.
— Та звісно ж, це я! Заходь, заходь, Славу! Господи, який же ти великий став! — вона обняла племінника, відчула запах дороги та дешевого одеколону. — Проходь у кімнату, влаштовуйся. Змучився, напевно?
— Та ні, нормально. Дякую, що погодилися мене приютити. Я справді ненадовго, поки роботу знайду та кімнату зніму. — Славко переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Марія Степанівна кивнула, хоча в душі вже закралися сумніви. Говорити одне, а робити — зовсім інше. Ось і сестра його, Славкова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — вона показала у бік кімнати, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книжками, улюблене крісло біля вікна — все довелося перетягнути у спальню, щоб звільнити місце для племінника.
Славко зупинився на порозі.
— Слухайте, а може, я краще на дивані у вітальні влаштуюсь? Не хотілося б вас обтяжувати.
— Та що ти! Молодій людині потрібен простір, — відповіла Марія Степанівна, хоча всередині вщербилося. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Славко поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А де ви тепер працюєте? Я бачив, тут стояв письмовий стіл.
— Перенесла у спальню. Нічого страшного, — вона постаралася говорити бадьоро, але голос трохи здригнувся.
Племінник, здається, нічого не помітив, уже розстібав блискавку на одному з рюкзаків.
— Можна, я трохи розберусь? А то все зім’ялося після дороги.
— Звісно, звісно! Я поки що вечерю приготую. Що ти любиш?
— Та все їм, не вибагливий, — Славко усміхнувся, і в цій усмішці Марія Степанівна впізнала риси покійного брата. — Тільки, тіточко Маріє, не готуйте багато. Я сьогодні втомився, а завтра зранку почну шукати роботу.
Вона кивнула і пішла на кухню, а за спиною вже лунали звуки перестановки. Славко явно не збирався задовольнятися тим порядком, який вона йому залишила.
Готуючи котлети, Марія Степанівна згадала сьогоднішню розмову із сусідкою Ганною Василівною.
— А ти впевнена, що робиш правильно? — питала та, косившись у бік Маріїної квартири. — Молодь зараз така… Сьогодні племінник, завтра друзів приведе, післязавтра якусь дівчину. А там і весілля схоче грати в твоїй квартирі.
— Та що ти кажеш, Ганно! — відмахнулася тоді Марія Степанівна. — Він же родич. Брата син.
— Родич, родич, — буркнула сусідка. — А де ця родина була, коли тобі погано було? Коли в лікарні лежала після операції?
Тоді ці слова здалися Марії Степанівні несправедливими. Але зараз, слухаючи, як племінник щось пересуває у її колишньому кабінеті, вона мимоволі задумалася.
— Тіточко Маріє! — гукнув Славко із кімнати. — А можна, я телевізор до себе перенесу? Там зручніше буде дивитися.
Вона завмерла з помостом у руці. Телевізор стояв у вітальні вже років п’ятнадцять, вона звикла дивитися новини, сидячи у своєму улюбленому кріслі.
— Славу, а як же я дивитимусь? — обережно спитала вона.
— А ви у спальні подивіться. Або до мене заходьте, разом подивимося, — безтурботно відповів племінник.
Марія Степанівна прикусила губу. Заходити у власну кімнату за дозволом? Дивитися телевізор у спальні, лежачи на ліжку, наче хвора?
— Знаєш, Славу, давай поки залишимо телевізор на місці. Потім подивимося.
З кімнати донісся незадоволений зітхання, але більше племінник до цієї теми не повертався.
За вечерею Славко розповідав про свої плани. Працювати збирався у будівельній компанії, досвід у нього був, руки золоті, як він сам казав. Зарплата обіцялася непогана, через місяць-другий точно зможе знімати житло.
— А що з навчанням? — спитала Марія Степанівна. — Мама казала, ти в технікумі вчився.
Славко поморщився.
— Кинув. Нудно там, одна теорія. А мені краще справами займатися, руками працювати.
— Шкода. Освіта завжди в нагоді.
— Ось ви працюєте бухгалтером, диплом є, а зарплата яка? — хлопець знизнув плечима. —Марія Степанівна глянула у вікно на пустий двір, де ще кілька хвилин тому стояв той потертий “Запорожець”, і з розумінням зітхнула — іноді найкращий дар, який можна зробити і собі, і близьким, це просто повернути собі свій власний простір.