Кімнату зайняв племінник
Марусі Степанівні стояло біля вікна на кухні, коли вона побачила, як у двір заїхав пошарпаний «Запорожець». З машини виліз високий хлопець у м’ятому футболі та джинсах, витягнув із багажника два великі рюкзаки й спортивну сумку.
— Ось і приїхав, — промовила вона собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати племінника.
Славко виріс. Востаннє вона бачила його тощим підлітком, коли йому було років чотирнадцять. А тепер перед дверима стояв уже дорослий чоловік, хоч і трохи збентежений.
— Тьотю Марусю? — несміливо спитав він.
— А хто ж ще? Заходь, Славу! Господи, який же ти став великий! — вона обняла племінника, відчувши запах дороги й дешевого одеколону. — Заходь у кімнату, влаштовуйся. Сподіваюся, не надто втомився?
— Та ні, нормально. Дякую, що прийняли. Я ненадовго, якось знайду роботу й орендую собі житло, — Славко переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Маруся Степанівна кивнула, хоча в душі вже прокрадалися сумніви. Говорити — одне, а робити — зовсім інше. Так і її сестра, Славкова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
— Проходь сюди, — вона показала на кімнату, яка ще вчора була її кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книгами, улюблене крісло біля вікна — все довелося перенести до спальні, щоб звільнити місце для племінника.
Славко зупинився на порозі.
— Може, мені краще на канапі у вітальні спатиму? Не хотів би вам заважати.
— Що ти! Молодій людині потрібен свій затишок, — відповіла Маруся Степанівна, хоча всередині у неї похололо. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Славко поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
— А де ви тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв ваш стіл.
— Перенесла до спальні. Нічого страшного, — вона намагалася говорити бадьоро, але голос тремтів.
Племінник, здавалося, не помітив нічого, уже розстібав молнію на рюкзаку.
— Дозволите трохи розкластись? Усе зім’ялося в дорозі.
— Звісно! Я піду приготую вечерю. Що ти любиш?
— Та все їм, невибагливий, — усміхнувся Славко, і в цій усмішці Маруся Степанівна впізнала чА коли пізніше вечора вона сиділа у своєму кріслі, слухаючи тишу, то згадала, як колись батько казав: “Ти не винна за чужий комфорт, коли втрачаєш свій”.