Він кохав, але не мене
Оксана стояла біля вікна й дивилася на подвірʼя, де її чоловік Богдан розмовляв із сусідкою Марічкою. Знову. Вже котрий день поспіль. Вони стояли біля її авто, і Марічка щось оживлено розповідала, розмахувала руками. Богдан слухав уважно, кивав, інколи сміявся.
Оксана відступила від вікна, щоб її не помітили. У грудях засіло знайоме відчуття — не ревнощі, ні. Щось інше, важче. Розуміння.
— Мамо, а де тато? — запитала донька Соломія, заглядаючи на кухню. — Обіцяв допомогти мені з математикою.
— На подвірʼї, — відповіла Оксана, намагаючись, щоб голос звучав звично. — Скоро прийде.
Соломія кивнула й побігла до своєї кімнати. Оксана ввімкнула чайник і дістала з шафки банку з печивом. Рухи були автоматичними, а думки — деінде.
Коли Богдан увійшов до хати, на обличчі в нього була та особлива посмішка — задоволена, трохи розсіяна. Така зʼявлялася лише після розмов із Марічкою.
— Привіт, — сказав він, проходячи на кухню. — Чай є?
— Тільки заварила, — Оксана поставила перед чоловіком чашку. — Довго розмовляли із Марічкою?
— Та ні. Вона розповідала про нову роботу. Уявляєш, її взяли в рекламне агентство. У її віці знайти таке місце!
Богдан говорив із захватом. У його голосі чулася гордість, ніби це його власне досягнення. Оксана мовчки помішувала цукор у чаї.
— А що вона там робитиме? — запитала вона.
— Менеджеркою з клієнтами. У неї ж освіта відповідна, досвід великий. Марічка взагалі молодець, після розлучення так швидко взяла себе до рук.
Марічка. Завжди Марічка. Їхня сусідка, яка переїхала у будинок навпроти півроку тому. Гарна жінка сорока двох років, нещодавно розлучена, без дітей. Успішна, незалежна, цікава.
Все те, чим Оксана колись була, але потім стала дружиною й матірʼю. Не те щоб вона шкодувала про свій вибір, але іноді…
— Соломія чекає тебе з математикою, — нагадала вона чоловікові.
— Ах так, зовсім забув. Зараз зайду до неї.
Богдан допив чай і пішов до доньки. Оксана лишилася сама на кухні. Вона взяла в руки його чашку й побачила на денці кілька чаїнок. У дитинстві бабуся вчила її ворожити на них, але зараз Оксана не хотіла знати майбутнє. Справжнє було і так досить ясним.
Богдан закохався. Не в неї, свою дружину сімнадцяти років, а в сусідку Марічку. Він ще сам цього не розумів або не хотів визнавати, але Оксана бачила всі ознаки. Як він почав більше слідкувати за собою, купив нову сорочку, став частіше голитися. Як шукав будь-яку нагоду вийти на подвірʼя, коли Марічка поверталася з роботи. Як світилися його очі, коли він говорив про неї.
Раніше так вони світилися, коли він дивився на Оксану.
— Мамо, тато сказав, що в тебе теж є вища освіта, — Соломія повернулася на кухню з підручником у руках. — А чому ти не працюєш?
Питання застало Оксану зненацька. Донька дивилася на неї з щирим допитом чотирнадцятирічної.
— Я працювала, поки ти була маленькою, — відповіла Оксана. — А потім вирішила займатися домом та родиною.
— А не нудно?
Нудно? Оксана ніколи не замислювалася над цим. Після народження Соломії вона пішла у декрет і більше не поверталася на роботу. Богдан добре заробляв, родина ні в чому не потребувала. Їй здавалося, що так правильно — бути вдома, піклуватися про чоловіка й дитину.
— Ні, не нудно, — сказала вона доньці. — У мене повно справ.
— Зрозуміла. А тітка Марічка каже, що жінка має бути незалежною. Що не можна повністю розчинятися в родині.
Оксана здригнулася. Коли Соломія встигла поговорити з Марічкою про таке?
— Коли вона тобі це казала?
— Учора зустрілися біля підʼїзду. Вона запитала про навчання, ми розговорилися. Вона дуже цікава, правда? Стільки всього знає, скрізь була.
— Так, — погодилася Оксана. — Цікава.
Ввечері, коли Соломія робила уроки, Оксана й Богдан сиділи у вітальні. Чоловік читав якусь статтю на планшеті, вона перегортала журнал. Звичайна родинна ідилія, якби не важка мовчанка.
— Богдане, — нарешті наважилася Оксана. — Мені здається, нам треба поговорити.
Він підвів очі від екрана.
— Про що?
— Про нас. Про нашу родину.
— А що з нами не так?
Оксана помовчала, підбираючи слова. Як сказати чоловікові, що бачиш, як він закохується в іншу жінку? Як пояснити, що почуваєшся невидимкою у власному домі?
— Мені здається, ми почали віддалятися один від одного, — обережно почала вона.
— З чого ти взяла? — Богдан нахмурився. — Ми ж живемо нормально. Проблем немає.
— Коли ми востаннє говорили поВона подивилася у вікно, де перші промені весняного сонця грали у краплинах дощу, і зрозуміла, що тепер її життя належить лише їй самій.