Він кохав, але не мене
Марія стояла біля вікна й дивилася на подвір’я, де її чоловік Тарас розмовляв із сусідкою Оленою. Знову. Вже кілька день поспіль. Вони стояли біля її машини, Олена щось жваво розповідала, розмахувала руками. Тарас уважно слухав, кивав, іноді сміявся.
Марія відступила, щоб її не помітили. У грудях заворушилося щось знайоме — не ревнощі, ні. Десь глибше — розуміння.
— Мам, а де тато? — зазирнула на кухню дочка Софійка. — Обіцяв допомогти з математикою.
— На подвір’ї, — відповіла Марія, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Скоро прийде.
Софійка кивнула й побігла до своєї кімнати. Марія ввімкнула чайник, дістала з шафи банку з печивом. Руки рухалися автоматично, а думки були зовсім деінде.
Коли Тарас увійшов у хату, на обличчі в нього була та особлива посмішка — задоволена, трохи розсіяна. Така з’являлася лише після розмов із Оленою.
— Привіт, — сказав він, заходячи на кухню. — Чаю є?
— Щойно заварила, — Марія поставила перед ним чашку. — Довго розмовляли із Оленою?
— Та ні. Розповідала про нову роботу. Уяви, її взяли до рекламного агентства. У її віці знайти таке місце!
У голосі Тараса лунала гордість, ніби це його власне досягнення. Марія мовчки помішувала цукор у чаї.
— А що вона там робитиме?
— Менеджеркою з клієнтами. У неї ж відповідна освіта, досвід є. Олена взагалі молодець, після розлучення так швидко взяла себе до рук.
Олена. Завжди Олена. Їхня сусідка, яка півроку тому переїхала в будинок навпроти. Красива жінка сорока двох років, нещодавно розлучена, бездітна. Успішна, незалежна, цікава.
Усе те, чим Марія колись була, але потім стала дружиною й матір’ю. Не те щоб вона жалкувала про свій вибір, але інколи…
— Софійка чекає тебе з математикою, — нагадала вона чоловікові.
— Ах так, зовсім забув. Зараз зайду до неї.
Тарас допив чай і пішов до доньки. Марія залишилася сама на кухні. Вона взяла його чашку й побачила на дні кілька чаїнок. У дитинстві бабуся вчила її ворожити на них, але зараз Марія не хотіла знати майбутнє. Сьогодення було й так достатньо ясним.
Тарас закохався. Не в неї, свою дружину сімнадцяти років, а в сусідку Олену. Він ще сам цього не усвідомлював або не хотів визнавати, але Марія бачила всі ознаки. Як він почав доглядати за собою, купив нову сорочку, частіше голився. Як шукав будь-яку нагоду вийти на подвір’я, коли Олена поверталася з роботи. Як сяяли його очі, коли він говорив про неї.
Колись так вони сяяли, коли він дивився на Марію.
— Мам, тато сказав, що в тебе теж є вища освіта, — Софійка повернулася на кухню з підручником у руках. — А чому ти не працюєш?
Питання застало Марію зненацька. Донька дивилася на неї з щирим допитом чотирнадцятирічної.
— Я працювала, поки ти була маленькою, — відповіла Марія. — А потім вирішила зайнятися домом і родиною.
— А не нудно?
Нудно? Марія ніколи не ставила собі такого питання. Після народження Софійки вона пішла у декрет і більше не поверталася на роботу. Тарас добре заробляв, родина ні в чому не потребувала. Їй здавалося, що так правильно — бути вдома, піклуватися про чоловіка й дитину.
— Ні, не нудно, — сказала вона доньці. — У мене повно справ.
— Зрозуміло. А тітка Олена каже, що жінка повинна бути незалежною. Що не можна повністю розчинятися в родині.
Марія здригнулася. Коли Софійка встигла поговорити з Оленою про таке?
— Коли вона тобі це казала?
— Учора зустрілися біля під’їзду. Вона запитала про навчання, ми розговорилися. Вона дуже цікава, правда? Багато чого знає, скрізь бувала.
— Так, — погодилася Марія. — Цікава.
Ввечері, коли Софійка робила уроки, Марія й Тарас сиділи у вітальні. Чоловік читав щось на планшеті, вона перегортала журнал. Звичайна родинна ідилія, якби не важка мовчанка.
— Тарасе, — нарешті наважилася Марія. — Я думаю, нам треба поговорити.
Він підвів очі від екрана.
— Про що?
— Про нас. Про нашу родину.
— А що з нами не так?
Марія помовчала, підбираючи слова. Як сказати чоловікові, що бачиш, як він закохується в іншу жінку? Як пояснити, що почуваєшся невидимкою у власній хаті?
— Мені здається, ми почали віддалятися один від одного, — обережно почала вона.
— Звідки ти взяла? — Тарас нахмурився. — Ми ж живемо нормально. Проблем немає.
— Коли ми востаннє говорили по душі? Не про побутові речі, а насправді?
— Не знаю. А це важливо?
Питання пролунало байдуже, і Марія зрозуміла, що розмови не вийде. Тарас не бачив проблеми, бо не хотів її бачити.
— Мабуть, не дуже, — відповіла вона і повернулася до журналу.
Наступного дня МарВона глибоко зітхнула, подивилася у вікно на перші весняні квіти, і вперше за довгий час зрозуміла, що свобода — це теж щось на кшталт кохання.