Оксана глухо вдарилася об подушки безпеки, які вистрілили в останній момент. Вона ледве трималася свідомою й не могла відірвати погляду від людини, яку тиждень тому поховала. Невже це правда? Чи вона вмирає й перейшла в якийсь інший світ, де вони знову разом? У голові закрутилися спогади — той день, коли їй повідомили жахливу новину, ніби повторився, наче хтось навмисно повернув її до болю, щоб пройтися по серцю ще раз.
— Ні! — вирвався з горла роздираючий крик, що наповнив всю хату. — Ви брехунки! Цього не може бути! Мій чоловік не міг мене кинути! Він би так не зробив! Він не міг піти!
Вона повільно опустилася на підлогу, мало не втративши свідомість. Не могла прийняти реальність: як це сталося з ними, з Іваном? Адже він був таким молодим, сповненим життя. Як він міг померти? Їй подзвонив його начальник і розповів, що тромб відірвався раптово, «швидка» навіть не встигла приїхати.
— Нічого не можна було зробити, — говорив він. — Коли приїхали лікарі, Іван уже був мертвий. — Його слова дзвеніли в голові, мов репліки з фільму жахів, які неможливо стерти.
Що тепер робити? Як жити далі без нього? Без нього вона не могла навіть дихати. Сльози котилися по щоках, але Оксана їх не відчувала. Телефон досі був біля вуха, а вона дивилася перед собою, не в змозі вимовити жодного слова. Хотілося, щоб це виявилося страшним сном, який ось-ось скінчиться, і вона прокинеться, забувши цей біль.
У морг її не пустили, і лише на похоронах Оксана побачила, що це дійсно її чоловік. Навіть тоді вона до останнього сподівалася, що Іван прийде з роботи, засміється і скаже, що це все жарт. Невже ж сьогодні перше квітня! Але чи можна так жартувати? Нічого, вона пробачить… Пробачить усе, аби він повернувся. Але він не повернувся. Він лежав у домовині, наче живий.
Оксана кидалася до тіла, ридала, благала його встати, молила повернутися. Падала в непритомність, її приводили до тями нашатирем. Мати Івана ледве трималася на ногах, намагалася заспокоїти невістку, але сама була зламана горем. Лише його батько відводив Оксану від домовини, просив взяти себе в руки, прийняти те, що сталося. А вона виривалася, знову бігла до нього, кликала назад.
Похорони пройшли для Оксани, як у тумані. Вона бачила, як закривали кришку домовини, кричала, коли її відтягували, просила покласти її поруч. Бо без Івана їй не жити. Не зможе. Вона довго не наважувалася кинути жменю землі на домовину — це означало остаточно відпустити його, змиритися з тим, що його більше нема. Але прийняти це здавалося неможливим.
Вдома, у порожній хаті, Оксана намагалася зібрати думки, але сил вистачило лише на кілька хвилин. Кулячись біля стіни, вона згадала той день, коли вони зустрілися.
— Дівчино, здається, ви щось впустили? — почувся приємний голос. — Дівчино! — посміхнувся Іван, змусивши її обернутися.
Вона гуляла біля університету, повторюючи лекції, коли він простягнув їй яскраво-червону троянду.
— Це не моє, — похитала вона головою.
— Тепер ваше, — відповів він. — Ви така задумлива, мені захотілося вас порадувати.
Оксана зніяковіло прийняла квітку. Вона навіть не помітила, як легко вони познайомилися, як він проводив її до пари, а потім зустрів після занять і запропонував прогулятися ще. Це була любов з першого погляду. Світловолосий, гарний, з добрим поглядом і м’яким голосом — Іван підкорив її повністю. Він розповідав про свою сім’ю, про плани, про мрії про велике кохання і дітей. Здавалося, він зійшов зі сторінок романтічної книги.
Але тепер цього вже не буде…
Тепла посмішка, викликана спогадами, швидко зникла, і Оксана знову розридалася. Було нестерпно повертатися до реальності, яка забрала все, заради чого вона жила.
Сім років вони були разом, три роки у шлюбі. Скромне весілля, без зайвої розкоші — їм не потрібні були дорогі подарунки, адже вони самі були один для одного найціннішим. А тепер Оксана залишилася сама, без коханого, без частини себе.
Як вона дісталася до ліжка і заснула — не пам’ятала. Розбудив її ранковий дзвінок. Робота. Начальник дав час на відновлення, але тимчасовий замісник не справлявся з документами — треба було виходити.
— Оксано, привіт! Це Юрко. Можна тебе на хвилинку? Тут питання по роботі.
— Говори, — сухо відповіла вона, без емоцій у голосі.
— Ось не можу зрозуміти звіти по новому ламінату… Не можу збагнути, в яке поле вписувати артикул.
Оксана навіть не відчувала злості чи досади. Вона просто спокійно пояснила, що й куди треба вписати, і завершила розмову. Впавши на подушки, вона дивилася на порожнє місце поряд. Сльози, здавалося, вже скінчилися, але очі пекли, наче в них насипали піску. І вВона стиснула руки на животі, відчуваючи, як там, у темряві, билось маленьке життя, яке стане її новим сенсом і найбільшим подарунком від Івана.