— Що це таке взагалі?! — не стримуючи роздратування, вигукнула Олеся, стоячи посеред вітальні.
Голос її тремтів від обурення. Вона оглянула кімнату, наче шукала відповідь серед меблів чи стін.
— Знову?! Вже третій раз за місяць! Скільки можна?!
На дивані, розслабившись на подушках, сидів Тарас. В одній руці — телефон, в іншій — пульт від телевізора. Він повільно перевів погляд на дружину, але в його очах, як завжди, коли йшлося про його матір, не було нічого, крім байдужості.
— Що «знову»? — примружився. — Не починай одразу сцен. Я щойно прийшов додому, хочу відпочити.
— Сцен? — Олеся зробила крок вперед, голос став вищим. — Ти називаєш це сценами? П’ять тисяч! Просто так! Без пояснень, без питань! Навіть не уточнив, на що вона їх просить! Просто переказав!
Тарас поклав телефон поруч, ледве чутно зітхнув. На його обличчі була швидше втома, ніж здивування.
— Ну й що? Це ж моя мама. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?
Олеся підійшла ближче, щоки палали.
— Проблема в тому, що ми збираємо на дачу! Ми ж домовились! Кожна гривня — на наш спільний проект! А ти щомісяця висипаєш гроші в нікуди! То ліки, то ремонт, тепер ось ці «непередбачені витрати»! Може, їй новий айфон знадобився?
Тарас знову зітхнув, потер перенісся.
— Вона вже літня, Олесю. Їй важко самій. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.
— Літня? Їй усього шістдесят п’ять! Вона бігає більше за тебе! Театри, заміські клуби, екскурсії! А ми? Ми мусимо відмовлятися від своїх планів через її примхи?
— Олесю! — голос Тараса вперше пролунав із нотою невдоволення. — Не говорі так про мою матір. Вона нас виховала.
— Вона виховала тебе, Тарасе, а не мене. І так, я вдячна їй за це. Але це не означає, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Мої замовлення нестабільні. Ти ж знаєш!
І справді знав. Після того як рекламне агентство, де Олеся працювала креативним директором, закрилося, їй довелося перейти на фріланс. Робота була, але дохід коливався. Їхній бюджет був крихким, як скло. Кожна зайва витрата — як удар по ньому.
Вони мріяли про дачу. Мрія вже три роки жила в них — будиночок за містом, тераса з плетистими трояндами, шашлики з друзями, затишні вечори біля багаття. Але щоразу, коли сума наближалася до заповітної позначки, траплялося щось: ремонт у свекрухи, лікування зубів, нові шпалери, нова техніка… І знову вони відкатувалися назад.
— Я просто втомилася, — тихо промовила Олеся, підійшовши до вікна. — Втомилася бути другою після когось. Втомилася відчувати, що ми живемо, економлячи на собі, а твоя матір — на своєму комфорті.
Тарас підійшов ззаду, але не обійняв.
— Вона ж хворіє, Олесю. Їй потрібна допомога.
— Від чого вона хворіє? Від бажання все купити і побачити? Ти хоч раз перевіряв, на що йдуть ці гроші? Вона літає на море, купує собі речі, ходить по ресторанах, а ми навіть у відпустку не були десять років!
— Годі, — твердо сказав Тарас, хоча голос знову став байдужим. — Не хочу це обговорювати.
— Звичайно, не хочеш! — Олеся різко повернулася до нього. — Ти ніколи не хочеш говорити, коли справа торкається твоєї матері. Для тебе вона свята, а я — лиходій, який бажає їй зла. Але я не бажаю їй зла! Я хочу справедливості! І хочу нашу дачу!
Тарас замовк. Плечі напружилися, поглід пішов у підлогу. Олеся знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Просто помовчить, як завжди. А за кілька годин піде, ніби нічого й не було.
— Гаразд… — глухо сказав він. — Піду спати.
І пішов, залишивши її саму посеред кімнати.
Олеся лишилася біля вікна, дивлячись у темне небо. Зорі мерехтіли холодно й байдуже. Вона знала: поки Тарас сам не ухвалить рішення, нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, щоб стати чоловіком. І занадто любив свою матір, щоб почути дружину.
***
Ранок приніс із собою не лише каву й пробіжку, а й важку пелену втоми. Олеся вийшла на вулицю, сподіваючись, що біг допоможе прочистити голову. Іноді вона бігла, щоб забути, іноді — щоб зрозуміти. Сьогодні було друге.
Коли вона повернулася, Тарас уже збирався на роботу. Його обличчя було трохи пом’якшене, але не до кінця.
— Послухай, Олесю, — почав він, поправляючи краватку, — я поговорю з мамою. Обіцяю.
Олеся зупинилася, вдивляючись у нього.
— Про що саме ти з нею поговориш? Про те, щоб вона менше витрачала наших грошей? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє виправдовувати себе краще за будь-якого політика.
— Я спробую, — він усе уникав її погляду. — Можливо, цОднак через тиждень Галина Семенівна несподівано повернула гроші, пояснивши, що передумала, але тепер Олеся та Тарас нарешті зрозуміли, що їхнє щастя — не в грошах, а в умінні бути однією командою.