Холодний вітер різав обличчя, немов голками, але Тарас не відчував морозу. Всередині нього вже застигло — серце перетворилося на крижаний камінь, холодніший за будь-яку заметіль. Він стояв посеред засніженого парку, оповитого вечірніми сутінками, і напружено вдивлявся в перехожих, намагаючись розгледіти ту саму маленьку фігурку у яскраво-малиновому комбінезоні. Андрійко. Його онук.
Для Тараса цей хлопчик став цілим світом. Стиснувши в руці телефон, він проклинав ту мить, коли відволікся на важливий дзвінок про роботу. Лише хвилина неуважності — і тепер його серце стискається від жаху й провини. Він бичував себе безжально, кожною клітиною свого міцного тіла.
У голові лунав один-єдиний напів: «Я втрачаю його». Минулий рік став для Тараса низкою непоправних втрат. Спочатку пішла дружина — тихо, майже непомітно, ніби згасла під тягарем хвороби. Потім прийшла страшна звістка з Карпат — там загинули його дочка та зять. Батьки Андрійка.
Ця дитина з серйозним поглядом і ніжною усмішкою була єдиним, що зв’язувало Тараса з минулим. Єдиною опорою. Думка втратити його викликала фізичний біль. Він чіплявся за Андрійка, як потопаючий за соломинку. Навіть уявити не міг життя без нього.
Паніка зростала. Він закричав, зриваючи голос:
— Андрію! Андрійку! Де ти?!
У відповідь — лише тиша та свист вітру, що розносив снігову крупку. Перехожі кидали на нього осудливі погляди — для них він був просто недбалим дідусем, який упустив дитину. Ніхто не знав, скільки болю кричало в цих словах.
І коли надія вже майже згасала, почувся тонкий, переляканий крик — з боку річки. Тарас завмер. Це був голос Андрійка. Крик, від якого кров холоне в жилах.
Не роздумуючи, кинувся до берега. Він знав, яка підступна ця ріка. Лід здавався міцним, але під пухким снігом ховалися небезпечні ополонки. І там, у чорніючій воді, плив маленький силует у малиновому комбінезоні. Андрійко.
Серце Тараса впало. Він біг, провалюючись у заметі, спотикаючись, задихаючись. Здавалося, відстань неможлива. Бачив, як онук бореться з крижаною водою, як одяг тягне його на дно. Розумів: не встигне. Але в цю мить, коли відчай вже готовий був його поглинути, з тіні виринула жінка.
Вона рухалася стрімко, майже звірино — розпластавшись на льоду, підкотилася до ополонки. Одним різким рухом витягла Андрійка на лід, потім потягла його до берега.
Тарас підбіг, вихопив онука зі снігу, притиснув до себе міцніше за все на світі. Хлопчик плакав, тремтів. Не кажучи ні слова, Тарас кинув жінці:
— За мною. Додому. Грітися.
Вона мовчки пішла за ним.
У машині, загорнутий у дідусеву куртку, Андрійко поступово заспокоювався. Лікар оглянув його, сказав, що все буде добре. Вдома Тарас поклав хлопчика спати, а сам повільно вийшов на кухню, де його чекала жінка у його старому халаті. Вона виглядала втомленою, з глибоким болем у очах.
— Як вас звати? — запитав він, простягаючи чашку чаю.
— Оксана.
— Дякую вам. Ви врятували мого онука. Моє єдине скарб. Ви й уявити не можете, що це для мене значить.
Він хотів вкласти їй у руку гроші, але вона відвела долоні.
— Я не зробила нічого особливого. Просто опинилася поруч. Будь-хто так би вчинив.
Тарас бачив, що вона говорить правду. Ні жадібТарас глянув на Оксану, і в його серці розтанув останній лід, бо він усвідомив: вона врятувала не лише Андрійка, а й його самого — від самотності.