БУДЕ ЖИТИ З НАМИ…
Надокучливим дзвоном дзвінок сповістив, що хтось прийшов. Оксана скинула фартук, витерла руки й пішла відчиняти двері. На порозі стояла донька з молодим чоловіком. Жінка впустила їх у хату.
— Привіт, мамо, — чмокнула її донька в щоку. — Знайомся, це Дмитро, він буде жити з нами.
— Доброго здоров’я, — привітався парубок.
— А це — моя мама, тітка Оксана.
— Оксана Василівна, — поправила вона доньку.
— Мам, а що в нас на вечерю?
— Горохова каша з ковбасками.
— Я не їм горохової каші, — відповів хлопець, роззувся й пройшов у кімнату.
— Ну, мам, що ти, Дмитро не їсть гороху, — дівчина округлила очі.
Парубок влаштувався на дивані, кинувши на підлогу свій рюкзак.
— Це, власне, моя кімната, — сказала Оксана.
— Дмитре, ходи, я покажу, де житимемо, — гукнула Марічка.
— А мені тут подобається, — буркнув хлопець, підводячись.
— Мам, а ти поки придумай, чим нагодувати Дмитра.
— Навіть не знаю… У нас ще півпачки ковбасок лишилося, — знизала плечима Оксана.
— Сойде, з гірчицею, кетчупом і хлібом, — відгукнувся він.
— Ну й добре, — лише й змогла сказати Оксана, направляючись на кухню. — Раніше в хату кошенят і цуценят приносила, а тепер ось це привела… Ще й годуй його.
Вона наклала собі горохової каші, поклала на тарілку дві підсмажені ковбаски, підсунула миску з салатом і з задоволенням взялася за вечерю.
— Мамо, ну чого ти тут сама їси? — увійшла на кухню донька.
— Бо я прийшла з роботи й хочу їсти, — відповіла Оксана, жуючи ковбаску. — Хто хоче їсти, нехай сам накладає або готує. І ще питання: чому Дмитро буде жити з нами?
— Як чому? Він мій чоловік.
Оксана ледве не поперхнулася.
— Як чоловік?!
— Ну от так. Твоя донька вже доросла й сама вирішує, за кого їй виходити. Мені, до речі, уже дев’ятнадцять.
— Ви ж мене на весілля навіть не запросили.
— Якого весілля? Просто розписалися, і все. Раз ми подружжя, то житимемо разом, — відповіла Марія, дивлячись на матір.
— Ну, вітаю. А чому без весілля?
— Якщо в тебе є гроші на весілля, можеш віддати їх нам — ми знайдемо, куди подіти.
— Зрозуміло, — Оксана продовжувала їсти. — А чому саме в нас жити?
— Бо у них однушка, і вони там живуть учетверо.
— То варіант знімати квартиру не розглядався?
— Навіщо знімати, коли є моя кімната? — здивувалася донька.
— Ага.
— Ну, то даси нам чогось поїсти?
— Марічко, каструля з кашею на плиті, ковбаски на сковороді. Якщо мало, у холодильнику ще півпачки. Бірай, накладай і їж.
— Мамо, ти не розумієш, у тебе з’явився ЗЯТЬ, — наголосила Марія.
— Ну і що? Мені треба лезгинку станцювати на честь цієї події? Марічко, я прийшла з роботи, втомлена, давай без цих обрядів. Руки є — обслужуйте себе самі.
— Ось тому ти й не заміжня!
Марія сердито глянула на матір і пішла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Оксана поїла, помила посуд, протерла стіл і пішла до себе. Переодягнулася, взяла спортивну сумку і вирушила до фітнес-клубу. Вона була вільною жінкою і кілька вечорів на тиждень проводила у спортзалі чи басейні.
Близько десятої повернулася додому. У очікуванні гарячої кави знайшла на кухні повний хаос — хтось тут, мабуть, намагався готувати. Кришка від каструлі з кашею зникла, і страва підсохла, покрившись тріщинами. Упаковка від ковбасок валялася на столі, поруч лежав зачерствілий хліб без пакета. Сковорода підгоріла, а її антипригарне покриття хтось пошкрібав виделкою. У мийці стояв брудний посуд, а на підлозі красувалася солодка калюжа. У хаті пахло цигарками.
— Оце новинка… Марічка ніколи такого собі не дозволяла.
Оксана відчинила двері до доньки. Молоді пили вино й курили.
— Марічко, іди й прибери кухню. Завтра купиш нову сковороду, — сказала матір і пішла до себе, не зачинивши двері.
Марія зірвалася з місця й кинулася за нею.
— А чому ми маємо прибирати? І де я візьму гроші на сковороду? Я не працюю, я вчуся. Тобі посуду шкода?
— Слухай, Марічко, ти знаєш правила цього дому: поїв — прибери, набезобразнив — прибери, щось зламав — купи нове. Кожен прибирає за собою. І так, мені шкода сковороди, вона коштує не копійки, а тепер безнадійно зіпсована.
— Ти не хочеш, щоб ми тут жили, — випалила донька.
— Ні, — спокійно відповіла Оксана.
Їй зовсім не хотілося сваритися, до того ж Марія ніколи раніше так не поводилася.
— Але тут є моя частка.
— Ні, хата цілком моя. Я на неї заробилаМарія зітхнула, глянула на матір і промовила: “Гаразд, мамо, я приберу кухню, але завтра ми з Дмитром шукатимемо своє місце.”