Язик у моєї подружки Соломії Вишневої підвішений на всі боки. Вона яскрава, гостроязична та продувна, ніби вітер з полонини. Та інколи вміє так скромненько прикинутися — аж хочеться взяти на ручки та пригорнути. Це в неї талант.
Пам’ятаю, їхали ми у автобусний тур. Туристів набилося, як селедці у бочці. За кермом сидів суворий дядько Іванич. Попереду була довга нічна дорога, а заміни у нього не було. Він озирнувся на нашу галасливу компанію та й каже:
— Їхати далеко, от тільки б не заснути за кермом. Дівчата, чи знайдеться хто посидіти зі мною? Побалакаємо — і нічка мине швидше. За це віддячу.
Люди зробили кислі пики: водія шкода, але й бажання товктися з ним всю ніч не було. Усі мріяли влігти в крісла та прокинутися вже на місці.
На допомогу прийшла Вишнева: погодилася розважати Іванича, поки інші сплять. Пересіла вперед, спідничку підправила, очі опустила — ніби й ніколи голосу не піднімала.
— Не знаю, про що говорити, я дівчина сором’язлива, але спробую.
Пасажири почали влаштовуватися, Іванич гнав по трасі, автобус ковтав кілометри. Соломія починає:
— Про що поговоримо, капітане? Може, розкажу про перше кохання? Було мені колись… дуже давно, років із дев’ятнадцять…
— Оце тема! — схвалив Іванич. — Мені теж колись було… ще за царату. Давай, чорнобрива!
— У ті незапам’ятні часи трапилося мені перше кохання, — завела Вишнева. — Ну… чи друге, чи третє, точно не пригадаю. Одним словом, у першій десятці. Ім’я парубка не зраджу — нехай буде Котя.
Іванич крутив кермо й кивав. Соломія ніжно розповідала, як вони з Котем зустрілися, і як їх накрив вихор пристрасті — прямо посеред вечірнього бульвару!
— Ми з Котем зрозуміли, що йшли одне до одного все життя! — вигукувала вона, очі блищали. — Ось прямо після вечері встали й пішли назустріч долі! І зійшлися на роздоріжжі трьох доріг, коли на небі запалали перші зірки, а в шинках почали ламати перші носи…
— Гарно ламаєш! — схвалив Іванич. — Ну, і як? Розпалили вогонь? Зійшлися на любовному фронті?
— Та все було добре, тільки притулитися ніде! — зітхнула Соломія. — У мене не можна, у Котька не можна. У друзів усі хати забиті, а на кімнату грошей нема…
— Знайомо! — підтвердив Іванич. — Було у мене таке за молодих літ! Гормони клокочуть, дівчина готова на все, а спати ніде. Хоч на лавці під тополею!
— Шукали ми затишного кутка, та нічого, — продовжувала Соломія. — З відчаю вже на лавки під каштанами кинулися — а там теж місць нема, усі зайняті! Якась епідемія кохання! А Кіт і каже: «Ну, рибко, давай якось іншим разом?»
Сон з Іванича як рукою зняло. Він ревнув так, що ледь кермо не випустив.
— Що?! Який ще «іншим разом»? Твій Кіт — мудло. Будь я на його місці… Де ти такого знайшла?
Вишнева засміялася, немов русалка з казки.
— Жартую, Іваничу! Авжеж, кмітливий Кіт знайшов вихід. Він повів мене до знайомої хмарочоса, де на даху не зачинявся люк…
— О, інша пісня! — заспокоївся Іванич. — Дах теж сікне, якщо дівчина гаряча, а нічка темна. Зірки, хмари, романтика… Одна— Ми з Котем розстелили пальто на холодному бітумі, а він раптом схопився й каже: «Ти б ще ковдру принесла — тут як у холодильнику!» — і вся романтика розвіялася, мов дим над Дніпром.