Гості приїхали раптом, Галя скривилася — синові дуже рада, але от ця бабійка, що крутиться коло Микитки… а він роззява, рота роззявив, тьху.
— Мамо, привіт, ми з Олесючкою в гостину завітали.
— Та бачу, — обіймає сина й кривить губи в посмішці Галя.
— Мам… у нас новина радісна!
— Яка ж така?
— Подали заяву! Та-дааам!
— Ох, а чого так рано?
— Як “рано”? Мам, ти чого? Ми вже рік разом, вирішили розписатися.
— Ну що ж, подали й подали… Розташовуйтесь, мені неколи, побіжу у крамницю, щось куплю.
Галі треба було випустити пару, побути самій. Як так вийшло, що Микитка, її ведмедик, виріс, поїхав у велике місто, живе своїм життям, працює, ось і одружується…
— Мамо, яка крамниця? Ми все купили, продуктів навезли — гора!
Галя сіла, втомлено опустивши руки. Їй хотілося плакати, лігти на ліжко, як у дитинстві — згорнутись кулькою й ридати.
Ця бабійка (так Галя кличе синову наречену) їй не подобається, от хоча би що! Гармидерна якась. Йому б, Микитці, спокійну дівчину — місцеву.
Ось Марічка Сорокіна — яка ж дівчина гарна, тиха, господарна, вивчилася на бухгалтерку, працює, у бібліотеку ходить, у школі за однією партою сиділи… Чого б не взяти за дружину?
Ну й нехай би в місті жили, а до батьків навідувалися, онучат привозили.
Сорокіни — люди хороші, господарні, з такими поріднитися — тільки честь.
А він що вигадав? Якусь городячку Лариску знайшов і волочиться з нею, ніби з писаною торбою. Тьху, очі б не дивилися — спокусила хлопця, бабійка.
Молоді викладають продукти. Ну тут уже й не скажеш нічого: різні шинки, ковбаси, нарізки, чого тільки не навезли… Фрукти ото — ой, треба місце звільнити, у холодильник покласти — на особливу нагоду.
Треба ж приготувати щось на завтра, сусідів та рідню покликати… Що вже тепер, хоча може й весілля не буде, але так належить.
Де Грицько знову? Обід уже, у польовій їдальні чи що? Оце йому там смакує… Ладно, побіжу збирати, готувати.
— Ма-ам, ми на річку побіжимо!
— Біжіть, що я вам…
На річку їй сподобалося! Кобила городянська… Якби без неї приїхав, так і город би пополол, подивишся, та й батькові допоміг би, а з цією принцесою… Сидять, на річку їм приспічило…
Цілий день Галя крутилася, наче білка в колесі. На завтра людей покликала — зустрічати молодих. Утомилася, прилягла хоч на п’яту хвилину… Здається, тільки очі заплющила — розплющує, батюшки! Що це таке коїться?!
— А ви що це робите? Га?
— Мам, ми вечерю готуємо, хотіли допомогти, поки ти відпочиваєш.
— Вечерю? А на що святочний посуд узяли? Ось миски в столі, склянки, ложки… Грицьку, а ти чого мовчиш?
— А я що? Правильно хлопці роблять. Чого той посуд у тебе стоїть — пилом вкривається?
— Та ви з глузду з’їхали? Як так можна? Ой, ой-ой-ой… І келишки кришталеві, і салатники… Що ж це коїться?!
— Мамо, та що коїться? Коїться те, що ми стіл накриваємо! Святочну, родинну вечерю влаштовуємо, а ти плачеш через свої салатники й келихи?
Галя махнула рукою і пішла до кімнати, краєм ока помітивши, як ця бабійка нарізає привезені делікатеси.
Ось і приберегла на особливу нагоду… Сумно думає Галя й, зітхнувши, іде в кімнату — навіщось.
— Мамо, переодягнися й за стіл іди! — кличе син.
Виходить — батюшки! І нову скатертину достали, і фужери… Ой, ой-ой-ой… Роками стояв порцелян, тряслася над ним, а вони… Все виставили. А Грицько — оце так франт! Дивіться на нього… Одягнув нову сорочку (усього тричі надівав!), нові штани… Зовсім з глузду з’їхав?
— Галю, їй-богу, іди переодягнися! Свято ж — син із дочкою в гості приїхали!
— З… якою дочкою? — промурмотіла вона крізь зуби. — Зовсім одуріли?
— Мамо, ну що ти? — син підійшов, взяв її за руки, але вона вирвалась, розлютилася й почала кричати, що це її дім і порядки тут встановлює вона. Кричала про посуд, який узяли без дозволу, про делікатеси, що діти привезли в подарунок, а вона хотіла їх зберегти на особливу нагоду…
— Так! — Грицько вдарив кулаком по столі. — Чого розверещалася, мати? Ось де в мене твоя «особлива нагода» сидить! — вдарив ребром долоні по горлу. — Віриш?
Та що це врешті? Ходимо, як чумиці, їмо з якихось собачих мисок, п’ємо з довоєнних кружок… Зате три повних сервізи стоять без діла! У нас, Галю, а не в тебе! Ми разом живемо, і Микитка — теж наш син, зрозуміла? І має таке саме право всіма речами розпоряджатися.
— Давай, сину, килим постелимо — стоїть у кутку скручений, «на особливу нагоду». Вже, мабуть, мільІ так вони всі разом, усміхнені й щасливі, сіли за стіл, де вперше за багато років блищав порцеляновий сервіз, а кришталеві келихи дзвеніли від сміху, розуміючи, що той самий «особливий випадок» — це просто життя, яке варто святкувати кожного дня.