Так не буває.
Ранком розбудив дзвінок колишнього чоловіка. І як я забула вимкнути звук на ночі? Замість «Ало» зіпнула — нехай знає, що розбудив. Він довго вибачався, мямлив щось про погоду, роботу та новини з телебачення. Готував ґрунт, натягував струни. Оксана його не поспішала, не відповідала. Інодия кивала головою, ніби він міг це бачити.
А він, здавалося, і справді бачив. П’ятнадцять років шлюбу — це ключ до надздібностей. Пішла на кухню як була, у одній сорочці, увімкнула гучний зв’язок, поклала телефон на стіл і відкрила холодильник. Його порожні білі полиці давно не миті й обурені. На дверцятах стояла пляшка вина, а поруч — шматочок магазинного сиру в трикутній упаковці.
— Як справи у Софійки?
На ім’я доньки довелося реагувати:
— А ти їй не дзвонив, чи що?
— Дзвонив, — колишній заговорив швидко, — у четвер балакали. Каже, що в неї все добре. Квітуча й пахнуча, — захіхікав, — а ще сказала, що ти на тиждень випадеш з реальності, їдеш відпочивати. Розбагатіла, матінко? Далеко збираєшся? А учні твої як? На канікули відпустила?
Зробила ковток прямо з пляшки, піднесла телефон до вуха, щоб чутливий динамік не вловив, як тремтітиме її рука, коли скляне горлечко стукне об склянку. Зробила ковток, зібралася і жартівливо посміхнулася:
— Набридло все. Маю право на тиждень під пальмами біля моря. Ще не скоро. Місяць попереду. Заздриш?
— Звісно, — пауза, — ні. Колишній ввійшов у стару гру.
— Я привезу тобі, — пауза, — нічого. — Оксана розслабилася. — А що хотів?
— Мені дуже незручно просити, але я трохи підсів. До кінця місяця сто євро не позичиш? Непередбачені витрати…
— Ммм, — вона відрізала шматочок сиру і поклала на язик, як цукерку. — Які саме витрати, можна дізнатися?
— Я тут із жінкою познайомився. Гарна така жінка. Дуже гарна.
Нічим не виправдана, дивна, нелогічна ревність стиснула Оксані горло:
— То в тієї жінки й запитай! — перед очима картинка: тоді ще майбутній чоловік двадцять років тому — високий, худий, довга за тією модою чубчина ділить обличчя на дві половини білими пасмами; усмішка теж коса, видно гострий ікло, а поруч — не вона, а чужа баба чомусь у мініспідниці та з червоною помадою.
— Оксанко, що сталося? — голос змінився на той, знайомий, рідний. Від турботи першило, в очах закололо, ось-ось заплаче.
— Нічого. Не виспалась. Вибач. Зараз перекажу. Гарного дня.
Поки тикала по кнопках у банківському додатку, прийшов месседж від Мар’яна:
— Доброго ранку, кохана! Сьогодні чудовий день. Може, влаштуємо пікнік біля озера? Можу заїхати по тебе о 15.00.
— І ти туди ж! Відчепіться вже всі! — злість вибила дурні сльози. Нарешті налила у склянку, ковтнула, прожувала сир. Підійшла до дзеркала в коридорі, провела рукою по правому боці на межі чорної мереживної білизни та білої шкіри, боячись доторкнутися трохи далі — до крихітного вузлика, трохи більшого за прищ, у паху, у тому самому місці, де всі голять, не дивлячись. Нічого не змінилося. Він був на місці. Потім — у душ, мочалкою аж до червонухи, шампунь двічі, маска, патчі, фен. Увімкнула ноут. Посипалися повідомлення з соцмереж. Натягнула футболку.
Відкрила перше попавше:
— Добрий день! Хотів би вивчати німецьку з нуля. Чи є у вас ще вільний час? Яка форма оплати можлива?
Руки самі знали, що писати. Звичка робила сильнішою. Відправляючи відповідь, випадково клацнула на аватар і побачила втому й самотність. Серце стислося.
— Скільки разів на тиждень ви хочете займатися? І мушу попередити, що з першого по десяте заняття не буде. Можливо, взагалі більше ніколи, бо я помру, — написала і стерла до «не буде».
Відповів миттю:
— Три рази на тиждень. За часом я дуже гнучкий. Працюю на себе вдома. Можу підлаштуватися.
— Сьогодні о п’ятій вечора за берлінським часом?
— Підходить.
Софійка подзвонила, коли суп у азійському стилі вже майже з’їли. Колись цей курячий бульйон вони називали похмільним.
— Мам, ти як?
— Чудово. Я їм. Ти мене відволікаєш, — бурчала від страху.
— А ми на пляж збираємося. Мені тато дзвонив. Щось ти йому не сподобалася… — чути було гул чужого міста, машини і тривогу.
— Я йому вже п’ять років як не подобаюся.
— Якщо язвиш, то все гаразд. Я ж не помиляюся?
— Дитинко, як ти? Я сумую.
— І я!
Балакали про дрВін простягнув руку, обережно підтримуючи її, а в очах у нього грали блискавки — несподіваної, але такої знайомої близькості.