Такого не буває.
Ранком розбудив дзвінок від колишнього чоловіка. Як же забула вимкнути звук на ніч? Замість «алло» зітхнула, нехай знає, що розбудив. Він довго вибачався, розповідав про погоду, роботу, новини з телевізора. Готував ґрунт для чогось. Оксана не поспішала, не відповідала. Іногда кивала, немов він міг це бачити.
А він, здавалося, таки бачив. П’ятнадцять років шлюбу — і от тобі надздібності. Пішла на кухню в одній спідній білизні, увімкнула гучний зв’язок, поклала телефон на стіл і відчинила холодильник. Його порожні білі полиці були давно не миті й ображені. На дверцятах стояла пляшка вина, а поруч — шматок магазинного сиру у трикутній упаковці.
— Як там у Софійки?
На ім’я доньки довелося реагувати:
— А ти їй не дзвонив, чи що?
— Дзвонив, — колишній забалакав швидко, — у четвер розмовляли. Каже, у неї все добре. Квітне і пахне, — засміявся, — а ще сказала, що ти на тиждень випадаєш із реальності, їдеш відпочивати. Розбагатіла, мамо? Далеко збираєшся? А твої учениці як? На канікули відпустила?
Відхлипнула прямо з пляшки, притулила телефон до вуха, аби чутливий динамік не вловив, як тремтить її рука, коли скло доторкається до стакана. Відхлипнула, зібралася і жартівливо посміхнулася:
— Набридло все. Маю право на тиждень під пальмами біля моря. Ще не скоро. Місяць у запасі. Заздриш?
— Звісно, — пауза, — ні. Колишній ввійшов у гру.
— Привезу тобі, — пауза, — нічого. — Оксана розслабилася. — А що хотів?
— Дуже незручно просити, але я трохи підзакрутився. До кінця місяця тисячу гривень не позичиш? Непередбачені витрати…
— Ммм, — вона відрізала шматок сиру і поклала на язик, як цукерку. — Які саме витрати, цікаво?
— Я тут з жінкою познайомився. Гарна така жінка. Дуже гарна.
Нічим не обґрунтована, дивна, нелогічна ревність стиснула Оксані горло:
— То в тієї жінки й питай! — перед очима спалахнула картинка: Ще майбутній чоловік двадцять років тому, високий, худий, з довгою за тією модою чубчиною, що розділяє обличчя навпіл, білі пір’їни; усмішка теж нерівна, видно гострий ікло, а поруч — не вона, а чужа жінка в мініспідниці з червоною помадою.
— Оксанко, що сталося? — голос змінився на той, знайомий, рідний. Від турботи першило, очі поколювало, ось-ось заплаче.
— Нічого. Не виспалась. Вибач. Зараз перекажу. Гарного дня.
Поки тицяла в банківському додатку, прийшов меседж від Петра:
— Доброго ранку, кохана! Сьогодні чудовий день. Може, влаштуємо пікнік біля озера? Можу заїхати о 15:00.
— І ти туди ж! Дайте мені спокій! — злість вибила дурні сльози. Нарешті налила у стакан, ковтнула, пережувала сир. Підійшла до дзеркала в коридорі, провела рукою по правому боці, там, де чорне мереживо білизни стикається з білою шкірою, боячись доторкнутися трохи нижче — до крихітного вузлика, трохи більшого за прищ, у паху, там, де всВона закрила очі, відчуваючи, як її серце б’ється так швидко, наче намагається вискочити з грудей, і раптом усвідомила, що немає нічого неможливого.