Мова моєї подружки Соломії Вишиванчук підвішена, як треба. Вона яскрава, гостроязична та пройдисвітка. Та іноді так прикинеться тихенькою — одразу хочеться взяти на ручки та приголубити. Це в неї добре виходить.
Пам’ятаю, їхали ми в автобусний тур. Туристів набилося повно. Водій був суворий дядько Іванич. Попереду була довга нічна дорога, а заміни у нього не було. Він оглянув нашу галасливу компанію й мовив:
— Їхати далеко, якби мені за кермом не дрімати грішним ділом. Дівчата, хто складе компанію? Посидите біля мене, побалакаємо? Потім оддячу.
Люди скривились: водія шкода, але й бажаючих неспаночі з ним не знаходилось. Усі мріяли заснути на сидіннях і прокинутися вже на місці.
На допомогу прийшла Вишиванчук — погодилась розважати Іванича, поки інші сплять. Пересіла спереду, спідницю підправила, очі в підлогу — скромниця та й годі.
— Не знаю, про що говорити, дівчина сором’язлива, але давайте спробуємо.
Пасажири влаштовувалися, Іванич гнав по шосе, автобус пожирав кілометри. Соломія почала:
— Про що поговоримо, командире? Може, розкажете про перше кохання? Було мені колись, дуже давно, вісімнадцять років…
— Оце тема! — схвалив Іванич. — В мене теж було… у минулому столітті. Говори, чорнобрива!
— У ті незабутні часи трапилося мені перше кохання, — почала Вишиванчук. — Ну… або друге-третє, точно не скажу. Одним словом, десь у першій десятці. Ім’я парубка не розкрию. Назвемо його… Петриком.
Іванич крутив кермо і кивав. Соломія ніжно розповідала, як вони з Петриком зустрілися, і на них напала така пристрасть — просто посеред вечорового бульвару!
— Ми зрозуміли, що йшли одне до одного все життя! — вівшала вона, блищачи очима. — Ось прямо після вечері встали й пішли назустріч долі! І зійшлися на роздоріжжі трьох доріг, коли на небі запалювалися ранні зорі, а в шинках починали бити перші морди…
— Гарно лаєш! — похвалив Іванич. — І як? Розпалилися? Зійшлися на любовній ниві?
— Все було добре, та голови прихилити ніде! — поскаржилася Соломія. — В мене не можна, у Петрика не можна. У друзів усі хати зайняті, на кімнату грошей нема…
— Життєво! — згодився Іванич. — Бували в мене за молодих літ такі ж історії! Гормони з вух ллються, дівчина готова на все, а переночувати ніде. Хоч посеред дороги розкладайся!
— Шукали ми затишне місце, та марно, — казала Соломія. — Від розпачу вже в парк на лавки ляснули — а й там місць нема, все зайняте! Якась амурна епідемія! І Петрик каже: «Ну що, кохана, може, іншим разом?»
Сон з Іванича як рукою зняло. Він ревнув так, що ледве кермо не випустив.
— Що?! Який ще «іншим разом»? Дурень твій Петрик. Якби я на його місці був, я б!.. Де ти такого дурня викопала?
Вишиванчук засміялася загадковим русалчиним сміхом.
— Жартую, Іваничу! Звичайно, розумний Петрик вийшов із положення. Він повів мене до знайомого хмарочоса, де не зачинявся люк на дах…
— О, інша пісня! — заспокоївся Іванич. — Дах теж підійде, був би гарячий настрій та темна ніч. Зорі, хмари, романтика… Пам’ятаю, якось я на горищі автобази… та нехай. Розказуй далі, Соломійко.
Коли Вишиванчук розходиться, вона за пояс заткне будь-якого співака. Соломія з ентузіазмом розповідала, як вони з Петриком дивилися на північне небо, якими малесенькими жучками себе відчували на високому даху, а над ними — тільки древній космос і більш нічого!
—…стогнучи від пристрасті, ми стали роздягатися на даху… — солодким шепотом говорила Соломія. — На мені був вишитий топік із тугими гачками на спині. Ламаючи нігті, я відчіпляла їх один за одним! Спідниця, легка як кульбаба, ковзала та падала, обнажаючи матову білизну шкіри… теплий вітер розвівав мої непокірні кучері… о, я тоді мала кучері, як у княгині!
Слухаючи Вишиванчук, Іванич бурчав та покхА коли Соломія дійшла до самого пекучого місця, раптом зітхнула й сказала: “А потім ми просто посміхнулися й пішли пити каву, бо Петрик раптом згадав, що забув гаманець вдома”.