Тітку Валеру Вовчик одразу не взлюбив, та й ще більше — відразу його зненавидів.
Мати, нервово перебираючи пальцями на руках, сказала того вечора восьмирічному синові:
— Вовку, познайомся, це тітка Валера. Ми разом працюємо, а тепер вирішили жити разом.
Вовчик насупився, нічого не розуміючи. Отож що це значить — ця чужа тітка буде тепер жити з ними?
— А тато? — Вовчик злобно глянув на матір і кивнув у бік тітки Валер, що стояла біля дверей.
— Вовку, не починай! — Мати занервувала ще більше й навіть підвищила голос.
— Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібна! — Вигукнув Вовчик до незнайомої тітки. Сльози бризнули з очей, і він побіг у свою кімнату.
— Вовку, сину. Скільки разів я тобі казала, твій тато нас покинув. Мене покинув і тебе покинув. Не приїде він більше. Ніколи не приїде. А тітка Валера — добра. Побачиш, вона про нас дбатиме, ви з нею подружитесь. — Мати сіла поряд із Вовком, який кинувся на ліжко. Вона гладила його по голові, по плечах, говорила тихо й ніжно, але Вовчик не обертався, упершись у стіну. Він не вірив матері й не хотів її слухати. Тато й раніше часто від’їжджав надовго на своїй великій вантажівці, але завжди повертався. Веселий, з подарунками для Вовка й мами. Від самих воріт він гукав: «Ну-мо, зустрічай! Дивись, хто приїхав!» — і Вовчик біг йому назустріч, розкинувши руки: «Тату, тату! А що ти мені привіз?» Перед тим, як тато поїхав цього разу, вони з мамою про щось довго говорили на кухні. Мати схлипувала, а тато казав: «Мар’яно, не роби сцен, ти знала, що в мене є сім’я. Я маю про них дбати». Вовкові тоді було шість, він не розумів, чому мама плаче, адже тато говорив про них, про їхню сім’ю, про нього й маму, адже не може бути, щоб була ще якась сім’я. Вовчик уже засинав, а вранці, коли прокинувся, тата не було. «А коли він повернеться?» — спитав він у мами, яка того ранку була задумлива й часто зітхала. Вовчик не повірив, коли мати пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша сім’я, інша дружина й інші діти, а вони з Вовком йому більше не потрібні. Вовчик тоді дуже розлютився на маму, плакав і кричав, що вона бреше, що тато його любить і обов’язково приїде. Вовчик чекав дуже довго, а тато все не приїжджав. Мати засмічувалася, коли він запитував про батька. А тепер у їхньому домі з’явилася ця тітка Валера.
Мати пішла. Вовчик чув, як на кухні тітка Валера сказала:
— Мар’яно, не треба було так. Треба було якось його підготувати.
— Нічого. Звикне. Все налагодиться. — Різко відповіла мати.
Вранці за сніданком тітка Валера сиділа з ними. Хвалила яєчню, засмажену на салі, ніби це було щось неймовірне. Мати посміхалася, доливаючи їй гарячий чай.
— Вовку, а хочеш, я тебе до школи відвезу, дам порулити? — Запропонувала тітка Валера.
— Сам дійду. — Буркнув Вовчик. Тато теж дозволяв Вовкові посидіти за кермом своєї великої машини, тільки вона була не заведена й нікуди не їхала, але Вовкові подобалося крутити кермо, торкатися різних важелів і кнопочок, уявляючи, що він їде кудись за саме обрій. А від цієї тітки Валер йому нічого не треба. Тітка Валера не наполягала, а мати не зробила зауваження, що Вовчик грубить. Вовчик давно звик ходити до школи сам, мати працювала на комбінаті у найближчому містечку й, поспішаючи на автобус, гукала вже біля дверей: «Вовку, вставай! Сніданок на столі!» Разом снідали вони лише у вихідні. Хоча Вовчик і злився на тітку ВалеІ тітка Валера, що здавалася спочатку такою чужою, тепер була для нього рідною, бо справжня родина — це ті, хто любить і дбає про тебе.